Читати книгу - "Знахідка на все життя"

Біля очерету зупинилися: десь тут має бути стежка, яку протоптали нутрії. Вона повинна привести до лігва, а там — снопики солодцю. По якійсь хвилині солкоршуки справді натрапили на сліди і заглибились у зелені хащі. Тут стояла прохолода, а звідусіль долинало таємниче шарудіння невідомих мешканців. Стежка вузенька, тому просувалися один за одним. Попереду йшов Кузьма. Якусь часину мандрівники простували по одноманітному зеленому коридору, але раптом стежка вперлася в суцільне звалище торішнього очерету і перетворилась на своєрідну нору.

— Кубло, — тихо повідомив Кузьма.

Воно було величеньке, вимощене всередині корінням та листям болотяних трав. Раптом підстилка в кублі заворушилась — і солкоршуки побачили маленьких рудих тваринок. Кузьма обережно взяв одне.

— Нутрійча. А тхне від нього точнісінько так, як од звіра, якого зустріли ми на крижині. Пригадуєш, Тарасе?

— Ми вдерлися до чужої господи, — констатував Сашко. — Гайда звідси!

Мандрівники поверталися уже знайомою стежиною. Та ось Тарас, що плентався у хвості, звернув увагу на зламану очеретину, а коли уважно придивився, то помітив замасковану стежину. Солкоршуки вдруге пірнули в очеретяні джунглі. Нова стежка петляла серед хащ, заглиблювалась у очеретяні звалища. І ось… Стежки не стало. Тепер йшли навмання. Сторожко подала голос качка, здогадались: поблизу озерце. Через хвилину хлопці стояли на березі круглого озера. Вода синя-синя. Були впевнені: біля цього озера живуть нутрії. Роздивились. І ось недалечко на березі помітили купу очеретяного листя. Мандрівники підійшли ближче. Що воно таке? Розгорнули листя — і побачили снопики солодцю.

Не гаючи часу, друзі почали складати у лантухи свою пропажу. В цей час серед озерця з’явилася кругла руда голівка.

Кузьма побачив звіра і відразу все збагнув.

— Ура! Тепер я знаю, чому зрадив нас Рекс!

Він розповів усе, що знав про незвичайну дружбу пса з нутріями.

Тваринка наче засоромилася — пірнула у воду і виринула в іншому місці. Заклопотана мордочка з чорними булькатими очима весь час стежила за хлопцями, аж доки вони не вилізли з лантухами на крутосхил. Потім звір виліз на галявину, зібрав дріб’язок коріння, залишений солкоршуками.

…На деркулівській Перетязі шофер зупинив машину.

— Злазьте! — гукнув він мандрівникам, які сиділи у кузові. — В селище я не їду. Мені треба в Кут за очеретом.

Друзям довелось чекати на іншу машину. Правда, сиділи недовго.

Попутний газик, порівнявшись з ними, зупинився, і з кабіни виглянув Аркадій Полікарпович. Він повертався з відрядження.

— Ви знову з лантухом? — здивувався вчитель.

— Як бачите, — радо відповів Кузьма.

— Що в лантухах?

— Коріння.

— Яке коріння?

— Солодке.

— Аж тепер я спробую солодцю.

Кузьма розв’язав лантух, висмикнув корінець і подав Аркадію Полікарповичу. Той вийняв з кишені складаний ножик і взявся підстругувати корінь, наче олівець. Потім відрізав шматок і поклав у рот.

— Справді, смачне. Гаразд. Вантажте свої оклунки, — розпорядився вчитель, — до аптеки підвеземо.

Того ж дня солкоршуки прийшли до школи і з гордістю поклали на стіл старости квитанцію про здачу 47 кілограмів відмінного солодцю.

— Тепер я бачу, що ви здатні творити дива, — похвалила вона.

— Це не диво, — загадково посміхнувся Кузьма, — а звичайнісінький солодець. Справжнє диво залишилось у бухті.

Швидко минуло літо. Замжичила похмура осінь. А там приазовською рівниною заволоділа зима. Тепер деркулівський недремний Вітродуй позирав на північ, звідки дув колючий трамунтан. Морози скували кригою бухту Солодкого коріння.

Взимку, коли шаленіла хуртовина, солкоршуки часто збиралися разом, згадували літні пригоди і з нетерпінням чекали весну, чекали того часу, коли можна буде повідомити людям неймовірну новину: мертва бухта ожила. А зимові дні тяглись, як роки…

І ось настала весна. Західний вітер, неспокійний пунент, гнав пінясті хвилі з морського простору у Таганрозьку затоку. Життя пожвавилось у воді і в повітрі. На північ, до споконвічних місць гніздування, тяглись нескінченні зграї качок, гусей, лебедів. До гирл річок та лиманів поспішала риба. Вирушали у море й науковці-іхтіологи, які вивчають життя мешканців морських глибин.

Кілька днів тому сейнер «Дельфін» залишив причали ростовського порту і неквапно плив уздовж північних берегів Азовського моря. Сейнеру доводилось обминати численні піщані коси. «Дельфін» часто зупинявся і, гойдаючись на хвилях, довго стояв на одному місці. Іхтіологи закидали невеликий волок, витягали здобич і знову повертали її морю. Лиш окремі рибини перед тим, як викинути за борт, уважно оглядали, зважували, міряли.

Екіпаж сейнера очолював Кіндрат Васильович, низенький сухорлявий дідок із білою, як молоко, головою. Цього разу на борту судна була велика група студентів, майбутніх біологів. Іхтіолог мав познайомити їх з морем, з живим світом морської води.

У професора було чимало турбот: на кожному кроці виникало безліч найрізноманітніших питань. Студенти цілісінький день тримали свого наставника в полоні. Треба сказати, що Кіндрат Васильович любив допитливих людей і належав до тієї категорії вчених, котрі не визнають кабінетної науки. Все своє життя він присвятив морю, його батько був рибалкою. На Приазов’ї вчений провів своє дитинство і юність, морю віддав життя. Йому довелося плавати на незграбних рибальських човнах-дубах, ходити під вітрилами на тупоносих хистких фелюгах, освоювати першокласні судна-лабораторії.

На обрії відкрилась чудова панорама рибальського селища. Мимоволі студенти замилувались зеленим берегом, білими хатками. Розглядаючи берег у бінокль, один із них, всюдисущий Славко, помітив якусь незвичайну фігуру на даху високого будинку.