Читати книгу - "Емісар"

Цього разу Стенлі думав ще довше, але нарешті сказав:

— Гаразд. Подумаю над цим. Як надати тобі докази, що з нею усе гаразд. Отже, ми разом?

Я дивився йому у вічі і розумів, що цей двобій старий виграв. Автоматично я ставав його заручником. Якщо скажу зараз: «побачимо, дивлячись чого ви забагнете», він відповість щось на зразок: «Тоді я не зможу нічого зробити для Інги». Ось на який гачок я щойно зачепився. А може зачепився ще раніше, на нашій, українській території, зустрівшись із нею. Цікаво, що робила б у подібній ситуації Інга? Покинула б мене? Хтозна. А що як Інга взагалі є складовою частиною механізму, запущеного навколо мене, аби з максимальною вигодою використати мій нестандартний організм? Гарна жінка — прекрасний інструмент у таких випадках. Інга ж не просто гарна…

Цього знати я не міг. Можливо, вона якраз та людина, яка занапастить мене. Але не було найменшого бажання шукати якихось зачіпок, щоб зі спокійною душею зробити це самому.

— Поки що разом, — відповів я, витримавши цей погляд. — А далі залежить, чи виконаєте ви свою обіцянку.

Стенлі пропав майже на два дні. Спочатку я не знаходив собі місця, переймаючись невідомістю, потім — жагою дії. Але що я міг? Лише сидіти й напружувати розум. Безперечно, старий мав своє лігво чи там базу, хоч як назви, свою стаціонарну, про яку я не мав знати. А ще я все-таки не вірив, що він сам-один. Ця квартира, схоже, була тимчасовим пристанищем, можливо, призначена спеціально для мене. Тому навряд чи тут була перспектива знайти щось цікаве. А от наразитися на несподіванку — це як два пальці…

Ким він був? Упевненість, з якою діяв у таких ситуаціях і говорив про подібні речі, свідчила, що старий мав неабиякий досвід роботи саме у цій сфері. Тож, імовірно, житло було обладнане спеціальною апаратурою, здатною розповісти йому про те, чим я тут займаюся за його відсутності. Я мав можливість залишати стіни будинку, мені дали навіть телефон, щоправда, разом з ним і купу застережень. Але ж я міг не послухати його. Тож старий мусив мати якусь страховку на цей випадок. Або за квартирою стежать його люди, можливо, вони ж і прослуховують телефон. Або це робиться знову ж таки за допомогою відповідної апаратури. І тоді, цілком імовірно, Стенлі нікуди не поїхав, а сидить у будинку навпроти, спостерігає за двором і вікнами і слухає, а може й бачить по відео, що я тут роблю. Чого ж він чекає? Або кого? Хто може прийти по мене?

У такі моменти я почувався одночасно звіром у норі, яку нічого не варто при потребі розкопати, і рибкою, зачепленою на гачок і пущеною у водойму з великими та зубастими щуками. Яке з моїх припущень правдиве?

Вирішивши, що навіть якщо старий стежить за мною, моя поведінка не має виглядати неприродною, я обшукав-таки квартиру і не знайшов нічого. Взагалі нічого цікавого. Двері відчинялися без проблем і я навіть привітався і перекинувся кількома словами із сусідкою Стенлі, яку попередили, що я його далекий родич і приїхав з Росії. Схоже, це місце було надійне і «не засвічене».

Увесь цей час я думав. Усе-таки найвірогіднішим мені здавався варіант, що Стенлі і є отим Івановим. Тому й шукає собі іншого Емісара замість справжнього, який, заховавшись, сидить зараз у такій самій норі й гадає, що робити. Боїться, ще б пак… А старий проробляє безпрограшний варіант, як вирвати гроші, не потрапивши у пастку. Ні до чого конкретного ці думки не приводили, хіба що, порівнюючи свої попередні пригоди з розповіддю Стенлі, я знаходив нові докази на її користь. Схоже, усе відповідало дійсності. Згадався навіть випадок, що стався зі мною ще до появи отих двох у кафе «Артист».

Тоді я несподівано захворів. Просто почувався погано, не розуміючи причини. У районній лікарні ніхто не сказав мені чогось розумного, вважали, що скарги мої доволі дивні й розводили руками. І саме тоді, як мою голову вантажили тривожні думки про те, куди б звернутися, на майданчику біля кабаку зупинилася машина, пасажири якої вирішили випити пива. Вони так голосно дискутували за допомогою наукових термінів, що привернули мою увагу. Виявилося, що це лікарі, науковці і поверталися вони з Польщі, де проходив якийсь симпозіум. І коли вони вже готові були побитися за свої переконання, я наважився підлізти з підносом за рахунок закладу і своїми проблемами. Вони слухали з цікавістю, а тоді запропонували приїхати. У Києві отой, що звався Петром Федоровичем, прислав машину за мною на вокзал, і за півгодини я опинився у зовсім непоказному будиночку, де був цілковитий бардак. Сам фахівець пояснив, що це приміщення вдалося вибити для лабораторії і він зараз якраз переїжджає. Та все ж мене обстежували прямо там, беручи в основному аналізи, а на УЗО і ще щось довелося їхати до якогось приватного центру. В результаті я отримав від свого несподіваного знайомого діагноз якоїсь паразитарної хвороби і кілька загорнутих у папірець порошків, від яких дійсно за два дні усе минуло. Випадок забувся і згадався лише тепер в іншому ракурсі.

Зважаючи на можливості тих, хто «наїхав» на мене згодом, я мав усі підстави зробити висновок, що хвороба явно пов’язана з якоюсь гидотою, яку мені підсипали, а порошки — антидот. Люди ж, які спромоглися на таке, мали на меті обстежити мене, щоб встановити наявність у мене усіх відомих їм ознак людини, яку Стенлі називав Емісаром. І лише встановивши достеменно, що я можу бути його двійником, за мене взялися усерйоз і почали готувати до виконання задуму.

Стенлі з’явився дуже рано, розбудивши мене і без будь-якої передмови заявив, що Інга там же, де я її залишив і у квартирі сама. Більше того, за якийсь час я мав з нею говорити.

— А звідки ви це знаєте? Ви бачилися з нею? — я не знав, вірити йому чи ні.

— Ні, не бачився. — Стенлі поклав переді мною телефон і пояснив: