Читати книгу - "Розбійники з лебединого шляху"

Одним з останніх мадагаскарських піратів, що жив згідно з приписами Жана-Жака Руссо, був Пелентейн, який прибув туди з Ямайки. 1712 року його здибав командор Томас Метьюз, який командував англійською «протипіратсь-кою» ескадрою в Індійському океані. Пелентейн уже давно полишив морський розбій і жив спокійним родинним життям у своєму гаремі. Для дружин він придбав у англійців бісер і дешеві тканини.

У двадцятих роках того ж століття активно розбійничав у водах Індійського океану пірат з. Франції А а Бус, знаний ще як Ле Васер. З групою розбишак з Карибських островів під проводом капітана Тейлора він захопив судно віце-короля Португальської Індії. При розподілі здобичі кожен пірат одержав 42 діаманти.

Але й Ла Бус погано закінчив. Спокушений обіцянкою амністії, він приплив на острів Іль-де-Бурбон (нині Реюньйон), який був тоді власністю французької корони, і за наказом губернатора його там повісили. Перед смертю він виплюнув жмут пергаменту з таємним планом на ньому. Та схема так і залишилася нерозшифрованою. Легенда твердить, що на ній Ла Бус позначив місце, де заховані його скарби.

Після 1730 року активність мадагаскарських піратів підупала. Але пам'ять про них, про їхню діяльність жила ще довго. Легенди значно перебільшували кількісний склад розбійницького корпусу, та факт залишається фактом: дружби з ними шукали найбільші владарі тодішнього світу, зокрема турецький султан, королева Швеції.

Варто згадати про спробу російського царя Петра І встановити дипломатичні стосунки з Міссоном. З цією метою за два роки до своєї смерті вінценосний прихильник піратської демократії спорядив морську експедицію на Мадагаскар, яка, втім, закінчилася невдачею.

Пам'ять про своїх предків підтримували також нащадки, народжені в шлюбі з жінками племені бетсімісарака. В першій половині XVIII століття вони заснували свою державу на східному узбережжі Мадагаскару. Її главою став син англійського пірата Томаса Уїта Ратсімілако. Аж до половини наступного століття громадяни цієї державки славилися як найбільші розбійники на сході Африки. Вони споряджали великі походи, грабували африканське узбережжя аж до Сомалі. Один з найбільших походів був на Комори. В ньому взяло участь 18 тисяч воїнів на 500 човнах.

У такий же спосіб діяли й пірати в Західній Африці у другій половині XIX століття. В дельті річки Нігеру влаштував собі прихисток пірат Абоккоко, який шматував тільки білих. До його рук потрапив, між іншим, Семюель Кроутер, перший африканський єпископ англіканської церкви. За звільнення Кроутера Абоккоко зажадав тисячу мішечків з мушлями каурі та кораловим бісером (на той час це була конвертована валюта в Західній Африці).

На півдні, в районі річки Конго, діяв інший пірат, португалець, колишній торговець невільниками Мануель Вакка. 1875 року він пограбував і спалив англійський корабель «Джералдін», що сів на мілину. У відповідь англійці вислали каральну експедицію, яка спалила сорок сіл, знищила сотні човнів і вирубала багато плантацій. Вражені жорстокістю білих, вожді місцевих племен зобов'язалися самі підтримувати порядок і мир на річці.

На початку XIX століття класичне піратство вже відійшло в минуле. Рішучі заходи морських держав, об'єднані зусилля їх флотів майже очистили від морського розбійництва більшість водних шляхів і акваторій.

Але багато морських добичників пристосовувалися до нових умов. Вони змінили, так би мовити, методи своєї роботи: знайшли нові прихистки, не нападали на прибережні міста чи на великі судна, які перевозили дорогі товари, переключилися на невеликі фрахтові кораблі, риболовецькі судна. Пірати не гребували контрабандою і на той час ще прибутковою торгівлею невільниками, забороненою на початку XIX століття (1794 року — Францією, 1807 року — Англією). Та американські плантатори жадали дешевої робочої сили, і нелегальна торгівля «чорним товаром» тривала ще кілька десятиліть. Піратська активність залежала від тодішніх соціальних заворушень, воєн і революцій.

У житті Центральної і Південної Америки неспокійним періодом була перша половина XIX століття. Там майже безперервно точилися громадянські війни, вибухали революції, виникали іноземні інтервенції, пов'язані з боротьбою американських колоній за незалежність. У той час уславився Жан Лафіт-контрабандист і торговець невільниками. Його базою став острівець Баратарія, загублений серед боліт і рукавів гирла Міссісіпі.

Лафіт народився у Франції, в Байоні чи Бордо. В молодості подорожував уздовж узбережжя Африки. На Мавріціусі (нині Іль-де-Франс) розбишакував на морі, торгував невільниками. Забагатівши, повернувся на батьківщину і кілька років удавав з себе благопристойного громадянина.

Та що то — гроші! Вичерпалися. І він вирушив на захід, на Гваделупу, яка тоді належала Франції. Але цей острів на той час зайняли англійці, і Лафіт перебрався на американсь кий континент, до Картахени, де саме спалахнуло повстання проти іспанського панування. Лафіт скористався цим, узяв у ньому активну участь, а після перемоги революції переїхав до Луїзіани, тоді французької території в Америці, яка охоплювала Мексиканську затоку. Там він узявся за старе — контрабанда і торгівля невільниками. У Баратарію навідувалися купці з недалекого Нью-Орлеана, столиці Луїзіани, аби набрати негрів або контрабандних товарів.

Лафіт часто бував у Нью-Орлеані, щоб розважитися, розтринькати гроші. У містечкових склалося про нього враження як про підприємливого, енергійного та великодушного джентльмена і купця. Своїм багатством, інтелігентністю і світською мішурою він приваблював багатьох, і мало хто задумувався над тим, звідки його статки.

Задумався губернатор Луїзіани Клейборн після того, як став на цю посаду як представник Сполучених Штатів, коли Наполеон 1803 року продав цей штат США. 1811 року він опублікував прокламацію, де закликав усіх громадян не підтримувати піратів з Баратарії, щоб «оберегти Луїзіану від поганої слави», мовляв, «вона дає прихисток організації, яка займається справою, що осуджується всіма народами світу». Губернатора, виявляється, непокоїла головним чином думка про торгівлю невільниками. Здогадався?.. Але прокламація не викликала співчуття з боку нью-орлеанців, адже більшість з них була зацікавлена у вигідній торгівлі з Баратарією.