Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"

Вранці я передусім подзвонив Сергію Антоновичу. Трубки ніхто не підняв. У чергового по відділу дізнався, що Великошич кудись поїхав. Попросив сповістити по приїзді слідчого про мій дзвінок. На кухні записка матері: «Я в школі. Готуємось до обласної наради вчителів. Обов'язково поснідай. Ти сьогодні дуже хропів». Взагалі я не хроплю, хіба що вельми стомлюся.

Поснідав і сів за стіл, дістав аркуш паперу." До доказів дописав ще одне слово «образок», викрес— лив слов «буда», п'ятим пунктом записав: «Хто вбив Мошняка?» Підготовлена пастка, якої випадково уникнув, змусила по-іншому глянути на справу. Відчував, що зіткнувся з нахабним злочинцем, який, як не дивно, мене боявся. Бо коли лежав у кюветі, у нього була нагода здійснити свій намір. Але він не наважився.

Розслідування набирало серйозного значення. У ньому десь непомітно стався перелом, забриніла якась важлива нитка, до якої випадково торкнувся у своїх пошуках, а злочинець уже сполошився. Тепер максимум обережності й обачності. Я виписав прізвища тих, з ким зустрічався і про що їх питав.

Вийшла чортова дюжина. Деякі прізвища — поза підозрою. Решта — під сумнівом. Та все ж якимось чином вони стикались із злочинцем. Інакше б він не заворушився. Поклав аркуш під папір, яким було застелено стіл. Намагався передбачити наступний крок зловмисника. Снідаючи, міркував над тим.

Потім розчинив вікно, щоб почути дзвінок телефону, і взявся до роботи.

Мені подобалося пиляти дерево, особливо сосну, од якої йшов солодкувато-гострий дух живиці, наче від новорічної ялинки. Признатись, убрану ялинку я побачив лише в другому класі, в школі, посеред зали. Відразу по війні було не до ялинок. А мати вдома не ставила. Пізніше здогадався чому: запах глиці нагадував їй похоронні вінки.

— Здоров, Арсене! — привітався Балюк. — Іду повз провулок, чую, постукує дятел. Дай, думаю, загляну, як він тут.

Він міцно потиснув мені правицю, переклавши в ліву руку сітку з хлібом, пакунками та пляшками молока.

— Уже два прогони готові, — похвалився йому.

— Еге, — Балюк кинув оком на новий паркан. — Вибач, що не забіг, коли ти хворів. Просидів у Вінниці замість штовхача. Вибивав фарбу, цвяхи… А зараз готуємось до обласної наради вчителів. Роботи достобіса.

Я знав, що в школі гаряча пора — завершувався ремонт.

— Мати їде на нараду?

— Авжеж, і виступатиме.

Балюк був одягнений у білу, з короткими рукавами, сорочку навипуск, із мережаним комірцем та кишенями, в сірі штани й літні туфлі. Без бриля і палички. Я помітив на його лікті цятку голубої фарби. Він трохи збуджений, як завжди, коли випадало багато клопотів, а час підпирав.

— Школярі допомагають?

— Звичайно. Виробнича практика. Він оглянувся і стишив голос — Як там, Арсене, з батьком? Чи закинув через ремонт?

— Помаленьку продовжую, — відповів ухильно.

— Тільки не передай матері: ремонт може зачекати, — мовив довірливо. — Господарська робота ніколи не переведеться.

Я подумки погодився з ним.

— Мати, звичайно, вболіває за тебе, — продовжував Роман Гнатович. — Мовчить, не скаржиться, але я бачу. Коли б я зміг відшукати могилу Ковтуна та Сидоренка, яких убили у розвідці і захопили фашисти, вважав би недарма прожитим життя. Тільки б могилу, Арсене, — сумно підкреслив Балюк, смикаючи поруділого вуса.

І з цим я погодився, переймаючись до Романа Гнатовича почуттям вдячності. У ньому я мав спільника, який, здогадувався, заспокоював матір, коли надто хвилювалася за мене, переконував, щопошук— мій обов'язок. Чи сказала йому мати про вивих? Напевне, ні.

— Зовсім інший вигляд. Га? — кивнув Балюк на хату.

Я й собі глянув. Дах від провулка, вже перекритий, горів на сонці, мов лід у ясний зимовий день. Наш будинок наче помолодів і покращав.

— Сьогодні прийде дядько Гаврило?

— Щось йому нездужається, навіть учора мало постелили бляхи, — сказав співчутливо Балюк. — На війні його добряче потовкло.

— А це правда, що Олин батько колись кушнірив? — запитав, раптом згадавши розмову дядьків в універмазі.

— Хто тобі сказав? — знітився вчитель, схвильовано зиркаючи на мене.

— Чув, — здивувався його занепокоєнню.

— Ти, Арсене, на те не зважай, — якомога переконливіше мовив. — Наша молодість припала на важкі роки. Придиба, сам бачиш, чудова працьовита людина, виховав дочку, прихистив хлопця.

— Кушнір — це щось… образливе? — нарешті вловив я смисл у Балюковому поясненні.

— Як тобі сказати? — погладжував вуса. — Виправляв шкіри. Робота не вельми чиста, але треба було заробляти на шмат хліба. Ти мене зрозумів?

Я кивнув, здогадуючись, що питання стосувалося лише мого ставлення до Сави Архиповича й Олі. Але дарма збентежився Роман Гнатович. Мені байдуже, ким працював Придиба. У першу чергу — людина прикрашає місце. І це не позначиться на моїх почуттях до Олі.

— Усе гаразд, Романе Гнатовичу, — заспокоїв його. — Мені просто цікаво.

— От і добре, — повеселішав. — Гляди не забий пальця.

Балюк сягнисто пішов. Я поміняв камеру в мотоциклі й продовжував прибивати штахети. Сусіди, прошкуючи повз двір, вітались, і в їх голосах учувалося мовчазне схвалення моєї роботи. Досі вельми занедбаними здавалися наша хата й обійстя, псували всю картину провулка. Тепер його мешканці вбачали в мені беручкого господаря, що вмів не тільки гасати мотоциклом по району. І я докладав зусиль, щоб вони закинули матері слово щодо хазяйновитого сина. Знав — їй буде приємно.

Заштахетив майже половину прогону, коли почув телефонний дзвінок. Метнувся до хати. Мабуть, Великошич.

— Слухаю.

— Завжди слухаєшся, Загайгоро? — пролунав насмішкуватий голос Олі.

— Тебе — завжди. Ти звідкіля?

— Від магазину. Давай гайнемо на річку. Чи ти?.. — і не доказала.

— Заїхати за тобою? — запитав поспішно.

— Еге, додому, — і поклала