Читати книгу - "Казки для бабусі"

ніби сон, що діється навіч. Коли над руйновищем зненацька закуріло марево, як від нагрітого сонцем повітря. А руїни почали одна по одній зникати. Натомість виникла широка вулиця, обсаджена липами, блакитне небо, гарненькі, наче нові, будинки. Це не могла бути галюцинація. Перехожі розмовляли, рухалися авто. А за два кроки від нього стояв та щось казав йому той, чию смерть він давно причислив до найжахливіших подій свого життя. Той, котрий підганяв його, буквально виштовхував зі станції незадовго до вибуху. Він уже майже розібрав слова, коли несподівано все огорнулося пеленою та почало розчинятися в сірому тумані реальності. * * *

Я давно вже збагнув, що він — єдиний із тих, хто зостався по той бік, здатний сприймати наш світ фрагментарно. Збагнув і те, що мені його не догукатися. Осмислення тієї середи, яку ми всімох створили самі для себе, в нього тривало лічені секунди. Найкраще, що він устигав за цей час, — побачити силуети будинків, почути якісь окремі звуки. Й знову поринав у майже недосяжну для нас країну руйновищ, кратерів, здичавілих та диких тварин, яких випромінювання перетворило на щось моторошне. Точнісінько так само, як ми нездатні були за поодинокими покручами вражень уявити собі покинутий світ, так і він не міг адекватно сприймати те, що, очевидно, було частиною нашої розмитої в часі-просторі свідомості, — та й по всьому.

Ми й самі осягали цього чоловіка по-різному. Штонь, приміром, бачив лише хисткий неоконтурений силует. Арвід — якусь мерехтливу світляну пляму. Ван Колден та Лютьєнс, а вони перебували найближче до установки, що вибухнула, взагалі не бачили його. Покинутої реальності для них не було. Хоч би як напружували вони свій зір, а руїни, степ, бетонна в розколинах дорога, покалічені машини та висхла річка ніколи не проступали для них крізь ними ж створене ілюзорне місто. Одначе я вряди-годи бачив, що залишилося від справжнього міста, бачив цілком виразно.

Що ж із нами сталося? Ми довго про це сперечалися. Але все, мовлене в цих суперечках про біоенергетичну складову людської природи, про польові форми існування свідомості та груповий соліпсизм, не прояснювало того, що трапилося. Та й не могло прояснити. Зрозуміли ми лише одне: це — не смерть. Але й не життя. Не хочу згадувати про той час, коли ми вже були. Але були ще нічим. Нас діймали марення. Якісь нечувані жахливі речі діялися довкола, виникали з нічого й пропадали в нічому. Не враз ми усвідомили, що ці марення — то реалізована уява кожного з нас, — тільки й того. Поступово ми навчилися керувати своїми фантазіями. Середовище, в якому ми перебували, показало себе як вельми пластичне. Воно реагувало на доторк наших думок, формуючись у те, про що кожен із нас розмірковував. Тож ці, кимось витворені фантазії, для інших були цілком доступні та реальні. Подумав про їжу — всі відчувають запах їжі. Подумав про цурпалок — маєш цурпалок.

* * *

Він стояв край велетенської вирви, що перетворилася на сіру водойму. На її поверхні плавало якесь шумовиння. Шурхотів вітер, немов чухав болячки обпаленої землі. Йому привидівся рух ліворуч. Вивертаючи пітною рукою пістолет із кобури, він озирнувся в той бік. Пусто. «Невже на цьому все скінчиться?» — думав він. Наїдуть потужні, керовані по радіо машини. Заллють усе склоподібною масою, і та, затверднувши, перетвориться на найміцніший панцир, і скує, мов крига, і дорогу, і водойму, і розвалище. Зачавить аномальні зони, оті, наступивши хоч на яку з них, можна одразу ж померти. Крізь товстий шар цієї речовини не видобудеться ніяке випромінювання, ніщо не зможе його пробити. Отже, воно навіки стане як нездолана перешкода між людьми та тими, хто залишився на станції. Між ним та його найліпшим другом. Тим, котрий колись, обламуючи нігті, допомагав йому прив'язувати нейлоновим тросом до машини осердя аварійного захисного генератора, і при цьому ще й приказував: «Мерщій, ти маєш устигнути», — а сам уже напевно втямив, що неможливо зарадити отим, котрі залишилися на станції.

«А місто все-таки є, — мовив він уголос. — А раз є місто, отже є і люди. Я це знаю». Невже їх знову доведеться покидати, тепер уже остаточно? Показання приладів, фотознімки, розрахунки не підтверджують того, що він бачив на власні очі. Нічого схожого на життя. Він нікого не зумів переконати. Тому тепер доведеться звикати до думки, що десь перебувають у тузі й самотності його друзі, ті, з ким він працював. Ті, з ким товаришував і заради кого ладен був зробити багато чого. І ще йому ніколи не потрапити до отого «десь».

* * *

І тоді ми відтворили місто. Це було простіше, ніж подумки вимальовувати казкові палаци. Ліпше, ніж вигадувати світ, якого ніколи не було. Пам'ять про місто жила в кожному з нас. Ми вирішили відтворити його таким, яке воно було. Не кращим, і не гіршим. Вирішили пригадати себе, тих, якими були, коли зійшлися тут. Здоровими, сповненими сил. А ставши такими, поселитися не у вигаданому нами місті. А ще ми навчилися думати й відчувати так, щоб ці думки та почуття не реалізовувалися назовні, — в такий спосіб ми обстоювали своє право на внутрішній світ. Згадуючи про спільне для всіх сімох, ми взаємно доповнювали одне одного. Кожний відповідав за якусь ділянку відтвореної реальності. Коли б у свідомості когось із нас трапилось порушення, навіть незначне, все вигадане нами розпливлося б, неначе акварель від дощу, і це змінило б загальну картину. Але ми вже добре навчилися контролювати себе. Навіть тоді, коли вживали вигаданий джин. Спали на вигаданих ліжках, дивилися вигадані сни. Адже за багаторічне попереднє життя в місті ми звикли до нього, як шуруп звикає до просвердленої для нього дірки. Тож випасти комусь із нас у голий та нещадний світ хаосу із тих, вигаданих нами дір, було не так-то й легко. Єдине, на що ніхто з нас не зважився, — це поселити в ілюзорну реальність когось із близьких людей. Було місто. Були члени сімки. А були інші. Ми залежали від них у вигаданому нами житті так само, як вони залежали від нас. А про те, що насправді їх немає, ніхто з нас не думав.

* * *

Усе зійшло нанівець. Він зрозумів це несподівано та безжально.