Читати книгу - "Слідами змови"

Коли двері за нами зачинилися, він ще дужче заметушився.

— Розповідай, хлопче. Тут нас ніхто не почує.

Він підскочив до вікна й причинив його.

З допомогою Кіт я розповів йому про наші вивідини й відкриття. Він сидів у кріслі, склавши руки так, що вони торкалися пальцями, і час від часу вигукував:

— О боже!

Коли я скінчив, він спитав:

— То що я маю робити?

Таке запитання мене трохи здивувало.

— Ну, — сказав я, — робіть так, як ви вважаєте за краще.

— Авжеж, авжеж! — вигукнув він, догідливо усміхаючись. — Я повідомлю власті. О боже, яке щастя, що ви прийшли саме до мене і застали вдома! Адже ви могли звернутися до іншого судді, і наслідки були б жахливі. Він би сповістив зовсім не того, кого треба, і все пішло б шкереберть.

Мене трохи здивував його тон, але потім я вирішив, що це просто властива старому дивакові манера висловлювати свої думки. Значні люди, як наші судді, часом стають дивакуваті, бо вони посідають таке становище, що ніхто не наважується їх критикувати.

— Атож, — провадив він хихочучи і попрямував навоскованою підлогою до стіни, що на ній висів жовтогарячий шнурок від дзвоника. — Ото була б халепа, аби ви розповіли це комусь іншому. Всі наші плани пішли б нанівець. Ви навіть уявити собі не можете, в яку біду ми б ускочили, якщо…

— Якщо ви торкнетесь до того дзвоника, — пролунав позад мене схвильований голос Кіт, — то дістанете щось таке, від чого ваші плани остаточно підуть нанівець.

Містер Армтуейт повернувся, сторопіло роззявивши рота. Я теж обернувся й охнув з подиву.

Кіт стояла бліда, міцно стиснувши губи і наставивши пістоль на суддю.

— Та ти збожеволіла! — крикнув я.

— Що це означає? — почав був містер Армтуейт.

Але вона безцеремонно перебила його. За весь той час, що він обіймав посаду судді, його, мабуть, ніколи так грубо не перебивали.

— Ви чудово розумієте, що це означає, — сказала Кіт. — Одійдіть від дзвоника. Так буде краще. Ні пари з уст. Піте, замкни двері й поклади ключа до кишені. Чого ти роззявив рота? Цей чоловік такий самий негідник, як і ті всі. Навіщо вам було дзвонити? — тиркнула вона на нього, знову наводячи свого пістоля.

— Хлопчику мій, — сказав, трохи отямившись, містер Армтуейт, — ти, мабуть, не при собі. Що з того, коли я хотів подзвонити? Треба написати й відіслати листи…

— Та не ті листи, що кажемо ми, і адресовані вони були б не тому, кому треба. Ви хотіли попередити сера Філіпа, і хтозна, що б ви зробили з нами, аби заткнути нам рота. — Потім вона мовила до мене, не відводячи очей від старого джентльмена: — Нам не пощастило, Піте. Він належить до тієї самої зграї. Треба звідціля тікати.

— Дай-но пістоля, — сказав я.

Вона передала мені зброю, ні на мить не зводячи дула з містера Армтуейта.

Він звіркував очима по кімнаті, і з виразу його обличчя добре було видно, що Кіт сказала правду.

— Може, давай через вікно? — запропонував я.

Кіт підійшла до вікна і розчахнула його. Кімната сповнилася пахощами ранніх троянд та вогкої землі.

— Ми з тобою стрибнемо, — сказала вона, — але, боюсь, що старі кістки містера Армтуейта не витримають!

— Ну що ж, стрибнемо самі. Плигай перша, Кіт, і біжи туди, де ми залишили коней. За хвилину я дожену тебе.

Вона слухняно перекинула ногу через підвіконня. Куточком ока я бачив, як її смагляві руки вчепилися за підвіконня, а потім зникли. За стіною глухо гупнуло — вона стрибнула на землю.

— Ви, чортенята! — крикнув містер Армтуейт. — Що ви робите з моїми трояндами! Цікаво, що людина, над котрою враз нависла тінь ешафота, пильнувала більше любих її серцю квітів, ніж власної голови.

— Ані з місця, — наказав я судді й позадкував до вікна, не зводячи з нього пістоля.

Лише підступивши до підвіконня, я повернувся й стрибнув. Я впав на всі чотири в м'яку угноєну землю квітника, вмить скочив на ноги й помчав за ріг. В будинку, не вгаваючи, калатав дзвоник, ніби втрапив до рук божевільного.

Кіт уже була в сідлі. Грум терпляче водив туди й назад чалого та ворону кобилу. «Або пан, або пропав!» — подумав я.

Нам самі йшли до рук найкращі на цілу — округу коники, осідлані й готові до гонів. Якщо ми захопимо їх, то дзузьки нас тоді спіймають. Якщо ж залишимо їх для ворогів, то й милі не проскакаємо на своїх шкапах, як нас доженуть.

— Міняймо коней! — крикнув я Кіт і наставив пістолета грумові просто під червоний ніс. — Назад! Кидай поводи, а то…

Він бачив, що я не жартую, і відступив назад, здивовано й обурено щось мимрячи. Кіт не треба було розжовувати, вона чудово розуміла все з одного слова і за мить уже сиділа на спині вороної кобили.

— Дивись мені, без витівок! — люто вигукнула Кіт. — А то я теж почастую тебе кулею.

Хитрість зробила своє, бо поки він перевів на Кіт очі, чого вона й сподівалася, і зрозумів, що вона беззбройна, я вже сидів верхи. Коли я опинився в сідлі, чалий грайливо затанцював підо мною, і мене пойняла радість, яку відчув би кожний, чиї коліна коли-небудь стискали боки такого чудового румака.

На той час у домі знялася страшенна веремія, зарепетували жінки. На сходах з'явилася служниця і щосили заверещала:

— Швидше сюди, Джо! Господаря замкнули в кімнаті! Він вимагає, щоб до вікна підставили драбину.

Пора було тікати. Я стиснув боки чалого, і він зразу ж побіг чвалом, аж з-під копит бризнули камінці. За мною, відставши на якийсь крок, скакала Кіт, а