Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

— Звідки ви знаєте?

— Я… бачила на власні очі.

— Чому не сказали раніше?

— Кому?

Дзвінок мобільника нагадував пожежну сирену: вау-ваувау.

— Слухаю, зрозумів.

Авто за півгодини зупинилося перед інститутом ортопедії.

Адвокат таки домігся для Зірки медичного обстеження.

«Іронія долі, — думала Зірка, — мене завезли до тієї самої лікарні, де померли дівчатка, Назарко… Мені нічого не говорять про інших. Чи привіз Джефрі ліки?»

— Слухайте мене уважно, — сказав чоловічий голос.

Зірка розплющила очі. Перед нею стояв лікар. Знайоме обличчя.

— Ви мене знаєте. Я — палатний лікар вашого учня.

— Назара Марченка.

— У нас немає часу. Я не вірю у вашу провину. Ви опікувалися дітьми. Ви дістали антидоти. Що для вас зробити? Тільки швидше. Я сказав, що маю вас оглянути наодинці, без сторонніх очей. Дали десять хвилин.

— Маєте телефона?

— Тримайте.

Зірка тремтячим пальцем набрала номер Командо. Немає зв’язку. Маріванна? Тільки розбурхати стару.

Олег?

— Слухаю. Стрингер Олег Ткач.

— Це я тебе слухаю, стінгере.

— Вау, Старко! Стінгер — це ракета, а стрингер — незалежний журналіст, вільний стрілець, але мені подобається, як ти мене назвала.

— Стули пельку, ракета з лайном! Як Макс?

— Чому ти лаєшся?

— А ти хотів би за зраду ордена на шию? Це твої касети були в суді, чи Папи Римського!

— Говоріть тихіше, охорона почує, — лікар нервував.

— Псякрев, що з Максом?! — пошепки закричала Зірка. — Він живий?

— Що йому зробиться.

— Ти, курви сину, що зробив з Максом?

— Не кричи, Старко. Він зник, якщо чесно. Я… розумієш, я був у відрядженні… приходжу, його немає. А кватирка прочинена.

Зірка віддала слухавку. Лікар квапливо сховав її до кишені і голосно сказав:

— Усі призначення залишаються. Додатково зробимо енцефалограму, — і стиха: — Як прізвище вашого Макса?

Дайте телефон, я спробую знайти.

Квит, Зірко Симчич, приїхали. Джефрі втік до своєї Гамерики. Командо, сучило, ти зрадив мене і купив собі свободу — так сказав адвокат… Лідка свідчила проти мене.

Травка в дурці. Заштрикають її там. Олег геть опаскудився — дав суду касету проти мене. Чи зроду був таким… Макс пропав! Максику, хлопчику мій, ти єдиний у світі любив мене. І тепер ця наволоч Ткач занапастив тебе!

Зірку затягувало в чорновир. За що зачепитися? Каміння під пальцями кришиться, стає піском, земля під ногами — драглями, повітря втрачає кисень і розриває легені, а світло в кінці тунелю обертається на дірку від бублика і на вічко в сортирі.

Тато казали — пропускай усе через себе, не затримуй, прийшло-пішло, прилетіло-відлетіло, не зосереджуйся на поганому, але й не пручайся йому, просто одвернися від нього і очима, і плечима. Нехай само спурхне, легко й неприсилувано. Ніколи Зірці не надавалося втілити татове знання. Розпач, біль, депресія приходили час од часу й оселялися у Зірчиній свідомості, прихопивши з собою хатні капці й мисочки. Як не прочиняла Зірка їм двері, як не натякала гостям, що інші теж на них чекають, ніхто ані руш.

Щоправда, депресивні напади мали й позитив. Зазвичай наставав спасенний ранок, сонечко світило, пташки співали, будильник не дратував, а Імператор Максиміліан, його пухнаста величність, невдоволено мурчали зі сну, що їх потурбували. Постдепресивне життя ставало смаковитішим.

Максе, Максе, це ж треба дожити до половини життя й не мати за ким так гостро й болісно тужити, як за котом.

Зірка лежала горілиць у лікарняній палаті. Порожньо й тупо, сумно й тоскно. Хоч би помитися, бо тіло найбільш дратувало. Казала Маріванна, щастя — перерва між болями.

Можу вдосконалити формулу. Щастя — теплий чистий душ і пахуча піна. Або шмат господарчого мила, покоцаний рукомийник і змінна білизна.

За віртуальним меню — куди подумки відлетіти звідси?

Якнайдалі. У Почаїв, до Лаври. Коли була там насправжки, дряпало, що святиня, одна з небагатьох правдивих, у чужинецькій власті. Батюшкі-матушкі, лайливі брошурки проти української церкви, відморожено-загальмовані братья в іконних крамницях. Заспокоїлася, коли згадала відповідь одного з лідерів чеченського спротиву на запитання московського журналіста, чи вважають чеченці Чечню суб’єктом Росії. Горець відказав: Чечня — суб’єкт Аллаха!

Отож патріархат святині — на небі. Церкви постають і зникають, а дівоча вузенька стопа Божої Матері, відбита на камені, залишається.

Згадався Почаїв напередодні Покрови. Урочиста літургія.

Чоловічий хор. Тенори вишивають на тлі басовитобаритонному. Люди так співати не можуть, так співають ангели в Раю. Спів — мурашки насолоди, хочеться злетіти на його крилах, невагомо й безтілесно. От тільки терпнуть руки від торби з пляшками святої води (літра — гривня), плаче, б’ється на підлозі дівчина в міському вбранні, їй не заважають, обсідають грішні думки: треба втовпитися, відстоявши кілометрові черги, до стопи, до чудотворної ікони, до ікони «Повна чаша», не забути віддати прокатну спідницю (в штанях жінкам до церкви зась), ще й забігти до платного туалету та встигнути на автобус.

«Достойно єсть яко воістіну блажіті Тя Богородіцу», — виводять срібні тенори. «Прісноблаженную і всєнєпорочную Матерь Бога нашого», — підхоплюють оксамитові баси, і-і-і, — тоненько плаче дівчина на підлозі, а-я, а-я, а-я, — заходиться чиєсь дитя.

Підійшла черга до стопи. Лежить рожевенька, намальована на целофані, за парканчиком. Цьом, цьом, втерла хустинкою, схилилася до віконечка, за ним під підлогою правдивий відбиток, з струменями життєдайного джерела. Нічого не побачила за тьмяним запотілим віконцем. Але ж вона там — дівочо-вузенька, з горошинками ніжних пальчиків, що потоптала граніт, відбилася на ньому, як на мокрій глині.

Вірю. Попри чухонське хамство братів, схожих на