Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

199
0
12.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Татарський острів" автора Василь Олександрович Лисенко. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 99
Перейти на сторінку:

— Нам завжди, Лесю, загрожує небезпека, — невесело посміхнувся хлопець.

Вони поволі підійшли до порома, на якому працював колишній колгоспний рахівник Кузьма Карпухно. Побачивши Юрка та Лесю, він гукнув:

— Ходіть-но, молодята, покатаю на славу! За п'ять хвилин перекину на той бік Прип'яті, а там зараз повно ожини.

— Спасибі, — подякував Юрко, — хай іншим разом. Біля повороту до переправи Юрко зупинився, знову пильно подивився на дівчину:

— Вертайся, Лесю. І одразу всі йдіть до діда Захарка.

— Дуже небезпечне завдання? — стривожено запитала дівчина.

— Не знаю, Лесю, — відказав непевно.

…Німець сидів на ґанку в сірому, трохи сизуватому светрі і годував курей кукурудзою. Юрко підійшов до Шредера, чемно привітався, шанобливо схилив голову. Хімік щось буркнув крізь зуби і мовчки продовжував годувати курей, робив вигляд, що не помічає фольксдойча Юргена Берга. Юрко оглянувся. Двері в сіни прочинені. На подвір'ї крім нього і Шредера нема нікого. Хлопець глибоко зітхнув і шанобливо звернувся до німця:

— Гер Шредер, я прошу вибачити, що наважився потурбувати вас. Але мені так хочеться прочитати напис на цій фотографії. Мені її подарували, а що там написано — ніяк не можу розібрати.

Хлопець дістав з кишені фото Лотти Крайзель, простягнув його Шредеру. Той підвів голову і кинув на хлопця презирливий погляд. Так тривало доти, поки німець не зиркнув на фотографію. Він майже вихопив її з Юркових рук, підозріло глянув на хлопця, міцно стис губи, напружився весь, ніби відчув над собою віяння смертельної небезпеки. Шредер хвилину, а може, й дві розглядав фото, перевертав його сяк і так і нарешті почав читати напис. Обличчя його порожевіло від хвилювання, і він довгим вивчаючим поглядом дивився на Юрка.

— Ти хочеш, щоб я прочитав тобі напис на фото?

— Так, гер Шредер!

Німець поволі прочитав напис, а коли дійшов до слів: «Буде весна на Рейні» — його голос затремтів від хвилювання. І він знову повторив вислів: «Буде весна на Рейні».

— Спасибі, гер Шредер, — подякував Юрко. — Тепер я знатиму, що написала мені співачка.

— Дивно, дуже дивно, — якимось радісним і трохи знервованим голосом озвався Шредер, — на фото зображено мою гарну знайому, товаришку по гімназії та університету. Це просто неймовірний випадок. Востаннє я бачив Лотту майже десять років тому, коли на Рейні справді почалася рання весна!

Шредер висипав з казанка зернята кукурудзи, і кури хутчій накинулися на золотисті зернята. Німець підвівся, повернув Юрку картку, запитав схвильовано:

— Коли ж ти бачив Лотту?

Хлопець вирішив говорити по щирості. «Що буде, те й буде», — подумав.

— Я ніколи не бачив цієї жінки, — відповів.

— Як це не бачив? — здивувався Шредер. — Адже тобі подаровано це фото!

— Ні, гер Шредер, — заперечив Юрко. — Фото подаровано вам. Мене попросили передати цей знімок, щоб ви пригадали той час, коли ви промовляли слова: «Буде весна на Рейні!»

— Хто просив? — швидко запитав Шредер.

— Партизани, гер Шредер, — майже пошепки відповів Юрко.

— Зачекай, — перебив Шредер Юрка. — Я зараз одягнуся, і ми про все поговоримо, але не тут, а на березі річки. Там є гарні, затишні місця, де нам ніхто не буде заважати.

Він зайшов у будинок, одягнув мундир, і вони, вийшовши на вулицю, звернули на стежку, що вела до Прип'яті.

— Де зараз перебуває Лотта? — запитав німець.

— У Москві, гер Шредер, — відповів Юрко.

— Дуже радий за неї. І взагалі я приємно вражений. Виходить, що Юрген Берг, — Шредер приязно посміхнувся, — ніякий не фольксдойч, не вірний солдат фюрера, а радянський розвідник.

— Ні, гер Шредер, — пояснив Юрко, — я не розвідник, а просто допомагаю своїм, партизанам.

— Зрозуміло, — кивнув головою той. — Чи зможу я зустрітися з представником партизанської розвідки?

— Звичайно, гер Шредер.

— Коли? — жваво поцікавився німець.

— Це залежить від вас, гер Шредер, коли ви призначите день і час цієї зустрічні, а я зразу доповім про це командиру.

— Нам обов'язково треба зустрітися, — схвильовано мовив Шредер, — обов'язково! Як я чекав цього дня. Мені просто необхідно поговорити з представником партизан. Однак, — німець замислився, — наша зустріч можлива лише через тиждень. Наступна субота, мабуть, буде робочим днем. Зараз іде прискорений монтаж обладнання. Проти партизанів вирішено застосувати хімічну зброю. Вона незабаром прибуде на Татарський острів. Отже, передай, — через тиждень я повернуся в село і зможу прийти на зустріч у неділю, о десятій годині ранку.

Юрко після розмови з Шредером одразу пішов до Святого, розповів йому все, і той задоволено погладив рукою чорну окладисту бороду:

— Спасибі Центру. Такий помічник, як Шредер, зараз нам дуже потрібен. Тепер треба чекати зустрічі з цим німцем. Спасибі тобі за виконання важливого завдання.

Поговоривши з Святим, Юрко зайшов до діда Захарка, сказав своїм, що можна повертатися додому. Мати нічого не стала розпитувати. Подякувала діду Захарку за притулок, і всі гуртом берегом Прип'яті пішли додому.

Опівночі Юрко прийшов до старого дуба й став чекати Вершину. Навколо густа, чорна, непроглядна темінь. У нічній тиші було чути, як об берег хлюпають хвилі Прип'яті, десь глухо гудів водяний бугай. Крізь прогалину в густому верхів'ї ледь-ледь проглядався клапоть темно-синього неба, і на ньому мерехтів Волосожар.

Нарешті на стежці почулися скрадливі кроки. По ході Юрко впізнав лейтенанта.

— Я тут, — озвався.

— Іди за мною, — тихо наказав Вершина.

Нелегко в темряві ходити по болоту. Ідеш — і ніби навмисне чіпляються за ноги корчі, притримують, норовлять «підставити ніжку». Кущі верболозу теж шарпають за одяг, заступають шлях. Нарешті підійшли до каменоломень. Лейтенант, як завжди, причаївся біля входу, прислухався, чи ніхто не скрадається за ними. Ні, тихо.

— Ходімо, — прошепотів Юркові. — Тримайся за мене.

Обережно, скрадаючись, підійшли до потрібної виробки. Вершина звично натиснув на позеленілі мідні блискітки. Грубезна кам'яна брила, ніби нехотя, повернулася, відкривши широкий прохід

1 ... 50 51 52 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"