Читати книгу - "Терновий світ, Шевчук Василь"

— Я так і думав... Зигмунте, здавайся! Тарас Григорович засвідчив, так би мовити, із перших уст. Він сам, я знаю, був кріпаком.

— Ну, добре... — сів Сераковський. — Проте скажи, Тарасе, чому в твоїх поемах б'ють не своїх, а все поляків?

— Шляхту! — сказав Тарас. — Б'ють тих, хто прагнув огнем і мечем тримати у неволі козацьке наше плем'я. На Запорозькій Січі, як кажуть нам літописи, були й поляки.

— Правда, — підтримав Костомаров. — Татари навіть. І росіяни...

— Їх що єднало? — рвучко подавсь до нього Чернишевський.

— Жага до волі! — палко сказав Тарас.

— Ось ми й дійшли до головного, — зняв Чернишевський окуляри й знов одягнув. — Жага до волі може з'єднати всіх. Ні віра, ні національність не здатні стати на перешкоді! Спасибі вам... — торкнувся руки Тарасової. — Сократівно! — гукнув, ураз прислухавшись до кроків за дверима. — Зайди і глянь, будь ласка, який в нас гість... Тарас Григорович Шевченко!

Ввійшла гарненька жінка, з очима, як в газелі.

Тарас підвівсь і ґречно поцілував їй руку.

— Ми ждали вас уже давно, — всміхнулася. — Коли повірити на слово пану Костомарову, то ви з Миколою Гавриловичем по духу — діоскури, Поллукс і Кастор...

— Тільки що було тому підтвердження, — всміхнувся Костомаров.

— Будь ласка, Олю, чаю, — сказав господар лагідно. Провів її ласкавим, довгим поглядом. Тоді зітхнув...

— Єдиний твій, Миколо, великий гріх... — озвавсь, як Ольга вийшла, Костомаров. — Не дай господь, щось станеться, як жити їй з малими дітьми...

— Я попередив її про це, коли просив руки, — сказав серйозно Чернишевський.

— І не злякалася? — спитав Тарас.

— Як бачите...

— Бувають же такі жінки!

— Ви, певно, неодружені?

— Ніхто не йде за мене, — сказав Тарас. — Бояться ніби...

— Бо ви поет-громадянин, поет-трибун! — запально мовив Чернишевський. — Ми ось з Миколою Івановичем ще у Саратові читали ваші вірші й захоплювалися могутнім духом, відданістю простим, робочим людям, своїй землі. Якби було можливо, я в дисертації назвав би вас як приклад служіння правді, волі, народові, якого душить подвійний гніт... А ось і чай!.. — всміхнувся. — Гадаю, ви, Григоровичу, не оминатимете наш "Современник"?

— І нашу хату, — приязно сказала Ольга.

— Дякую. Не омину і те, і те!

— Нам є про що поговорити, — багатозначно мовив господар дому.

— Правда...

— Без мене тільки! Добре? — на грудях склав благально руки Костомаров, — Я хочу ще пожити у Петербурзі...

— То, може, й ви?..

— Ні, — різко сказав Тарас. — Я не люблю так ніжно Санкт-Петербург.

— Чудово.

— Ти в Тарасові не сумнівайся, — озвався тихо Зигмунт де Чернишевського. — Він — криця...

В ніжних напівпрозорих чашечках вже парував гарячий брунатний чай...

...Те, що жага до волі, об'єднуючи, долає все, Тарас укотре впевнився, зустрівшись з негром Олдріджем. Ще на виставі, де Айра грав Отелло, він розумів найменший порух трагіка і, хоч не знав ні слова з мови п'єси, відчув душею, серцем, що це — Шекспір, і саме той, якого він любив давно й незмінно. Цей нефарбований, а справжній негр Отелло ще в першій дії всіх полонив, хто був присутній в залі, а з ним зробив таку велику метаморфозу, що він, старий та сивий, вітав так палко високу гру, аж весь театр звернув на те увагу. Коли ж прийшли й сказали, щоб він прибув до віце-президента, бо там англійський трагік, покинув працю, поспіхом одягся в фрак.

Айра встав йому назустріч.

— Спасибі Вам за овації, — всміхнувся. — Я вчора Вас примітив і грав для Вас.

Катруся, що перекладала, аж посміхнулася.

— Це вам спасибі, Айро! — гукнув Тарас. — Ви грали так, що все в мені перевернулося. Живий Шекспір!

— Ви любите цього поета?

— Люблю?.. Я з ним не розлучався в казармі навіть!

— О, ви військовий?

— Та ні. Мене, були, заслали...

— За що?

— Бо прагнув волі...

— Собі?

— Всім людям...

Айра обняв його. Одвів на вільний простір, зали й промовив сумно, з гнівом, що пробивався з суму:

— Я, брате, жив в Америці, де негри й досі ї рабстві, де на дверях театрів висять таблички "Собакам і неграм входити заборонено"!.. Я знаю, що таке неволя, дискримінація, сваволя тих, хто має гроші й владу!..

Коли замовк, Катруся щось йому сказала, й він стрепенувся, глянув на друга з подивом:

— Це правда?

— Що?

— Що ви були також рабом?

— Аж двадцять чотири роки.

— А скільки ви були в солдатах?

— Ще десять...

— Тридцять чотири роки рабства!.. А волі?

— Десять...

— І ви за цей короткий час змогли не тільки стати поетом і художником, але й зажити слави в свого народу?! Тарас розвів руками. Олдрідж обняв його й поцілував:

— Як добре, що ми з тобою стрілися!..

— Я радий теж. Ти, Айро, мені як брат!

— І ти мені!

— В нас був колись чудовий звичай, у козаків, братання на все життя...

— О, ти козак? А що це?

— Люди волі, борці з усяким гнобленням, несправедливістю...

— І я — козак! — ударив Айра себе рукою в груди. — Ми — козаки!

— Ти зможеш днями прийти в мою майстерню, що в цьому ж домі? Хочу намалювати твоє лице, на пам'ять...

— О'кей! Прийду. Ось Катя мені покаже шлях. Гаразд?

— І я, і я! — підбігла її сестра. — Ми вдвох підемо з вами!

— Куди це ви зібралися? — спитала господиня.

— Тарас Григорович малюватиме Айру, — сказала Катя. — Можна нам подивитися?

— Звичайно, їм же без вас, сорок, не обійтися... Панове! Всіх прошу до столу!

— То я чекатиму на тебе, Айро, — сказав Тарас.

Актор кивнув, засяявши разком зубів.

Прийшов Микешин, ще хтось, і всі бажали бачити й вітати гостя з Англії, Отелло в плоті й крові.

За кілька днів у супроводі двох юних леді Олдрідж прийшов до нього. Ледь привітавшись, оббіг майстерню і "кабінет" на антресолях, погмикав, щось пробурмотів і запитав:

— Ти тут і живеш? Чи в тебе є квартира?

— Нема. Це все.

— Як видно, ти благородніший, ніж я гадав... Коли митець і в старості живе, як ти, у нього совість чиста!..

— Совість — душа митця. Нема її — він мертвий, — сказав Тарас.

— А тут довкола не твій народ?

— Ні, мій далеко звідси, на півдні...

— Й мій на півдні... Ти, мабуть, чув про Африку?

— Так.

— Там народ мій, брате...

Він спохмурнів, замислився, а далі тихо-тихо завів якусь тягучу й печально-рідну пісню. У ній було щось схоже на український мелос, на ту журу, що співом сплива і в нас з душі народу...

— Айро, — сказав Тарас, як гість замовк, — ти знаєш, у нас пісні подібні!.. Ось геть така...

Ой не шуми, луже, зелений байраче!..

Не плач, не журися, молодий козаче!..

Молодша леді схлипнула, й Тарас замовк.

— І справді... — промовив Айра вражено. — Де ви, де ми, а схожі...

— Біда в усіх однакова... людська біда... — зітхнув Тарас. — Ну, Айро, до праці час. Ударимо об землю лихом і-за труди!.. Сідай отут. — Подав стілець, — Ви, дівоньки, тут, на дивані... А я до столу ближче…

Айра сів на стілець, набрав значної пози, так ніби він принаймні був полководцем, і підморгнув маленьким леді. Ті усміхнулися.

— Не дмися так... — сказав Тарас.

— Я хочу бути схожим на короля!

— Навіщо воно тобі?

— Аби мене боялися, як королів.

— Не буде діла, Айро, лице розумне в тебе...

Він так зітхнув, що юні леді пирснули і повсідалися з ногами на дивані, чого собі не дозволяли вдома, їм явно тут подобалося.

Тим часом Олдрідж набрав нового образу. Він став таким печальним і розчарованим, що сум стікав, здавалося, його лицем...

— Ти можеш, братику, побути сам собою? — спитав Тарас, вже гніваючись.

Актор удав, що геть злякався, і вмить зробився іншим. Це вже сидів зразковий джентльмен, радий допомогти художнику, як тільки міг, і через те комічний теж.

Дівчатка реготали, а маляреві вривавсь терпець.

— Ну, Айро, ну, голубчику, побудь самим собою!..

— О'кей!

І справді, він присмирнів, замислився... А за хвилину-другу спитав трагічним тоном:

— А хоч співати можна?

— Та вже співай!.. — дозволив Тарас, окреслюючи його лице. Вдивлявся в риси, в порухи очей, брів, губ, що не могли застигнути хоча б на мить, і слухав голос його душі, де зрушилося, перемішалося ледь не півсвіту. То він співав гортанно, аж ніби якось трубно, сумні пісні, то розправляв широкі плечі, зблискував вирластим оком, і пісня його ставала схожа на буй-коня, що вирвався у дикий степ, то сила та вгамовувалася, поволі гасла, гасла й знов оживала ніжним, сумним романсом...

— Айро! — спіймав Тарас себе на тому, що не малює, — Я так не можу... Сльози мені роботу застують...

Тієї ж миті Олдрідж схопився, скрикнув, ніби його ужалили, й почав якийсь химерний танець, в якому тіло грало, текло, звивалось. Ритм був такий шалений, що, мов потік, підхоплював усе довкіл, примушував єднатись з ним. Дівчатка аж вищали, впиваючись у кожен рух, розмахуючи руками. Ба, й сам Тарас відчув, як ноги рвуться піти в танок!..

Тут Айра враз спинився, впав на стілець і вдав, що знов позує, що то й не він допіру чинив таке шаленство в майстерні of the artist , як називав Шевченка, оскільки був неспроможний вимовити його ім'я.

Малюючи, Тарас, спочатку тихо, а потім вже й впівголоса заводив котрусь пісню з тих, що любив, і Айра теж притишувався, вслухався в звуки дивних чужих мелодій. Він схожий був на дитинча, що, нагулявшись, слухало вечірню пісню мамину...

Таким його й намалював. Був певен, що це і є він справжній. Сумний і добрий Айра, великий негр, що став йому як рідний брат, Отелло в плоті й крові...

...Ні, не такою бачилася йому прийдешня зустріч із Кулішем! Його листи у Нижній і в Петербург із хутора біля Борзни, а потім і з Брюсселя пронизані були чуттям братерства, думкою про спільне діло... Й раптом така метаморфоза!.. Щоправда, вже в його листах були якісь ознаки цих перемін... Як не просив Тарас Панька приїхати до нього в Нижній Новгород, — хоча б на день! — не захотів, пославшись на те, що їхня зустріч зашкодить справі. Щепкін не побоявся, а він — бочком, бочком — і гайда на Україну, а потім далі...

Почувши від Семена, що друг його Пантелеймон у місті, Тарас усе покинув й помчав на Вознесенський, щоб обійняти його й дружину милу, якої він не бачив після весілля, де був не ким-небудь — боярином!..

Із передпокою, де роздягався, почув знайомий голос, і щось здавило в горлі — аж стало важко дихати. Пантелеймон!..

— Хто там прийшов? — з'явилася у дверях пані, яка ледь-ледь нагадувала ту Олександру з хутора біля Борзни.

— Не кажуть... — знітилася служниця.

— Чи ти царівна, чи королівна?..