Читати книгу - "Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло"

Бажання перейти останню грань зближення не тяжило над. ними. Ганну це по-своєму радісно хвилювало; спитала, думаючи про це:

— Правда ж, наші взаємини з тобою зовсім неподібні до-стосунків такого роду. Хазяйка в Царицині та й усі вважали нас за подружжя. Правда? Як гарно хоч би вже тим, що-виходить з міщанських рямців звичайного. В боях ми з тобою злюбилися і зуміли зберегти наше почуття, не забруднюючи, його тваринним, земним...

— Романтика! — посміхнувся Бунчук.

— Що? — перепитала вона.

Бунчук мовчки погладив її голову.

Ганна затуманеними очима довго дивилася на снігове роздолля, на далекі невиразні контури хуторів, що пропливали мимо, на фіялкові гребні перелісків, на прорізі байраків. Заговорила квапливо; придушено-низький і наспівний був грудний, віольончельний тембр ЇЇ голосу:

— І потім взагалі яким гидким і нікчемним видається тепер* всякий клопіт створити своє індивідуальне маленьке щастячко. Що воно проти того неосяжного людського щастя, якого домагається революцією перестраждана людськість? Чи правда? Треба розчинитися ось у цьому пориванні до визволення, треба... треба злитися з колективом і забути про себе, як про відокремлену частку...—вона тихо, мов дитина уві сні,, посміхнулася самими кутками ніжного і мужнього рота; на верхній губі від посмішки лягла миготлива тінь. — Знаєш, Ільку, майбутнє життя я відчуваю як далеку-далеку, казково-прекрасну музику. Ну от, як уві сні іноді чуєш... Ти чуєш музику уві сні? Це не окрема тонесенька мелодія, а потужний і гармонійний гімн, що наростає акордами. Хто ж не любить, красу? Я люблю її у всіх, навіть найдрібніших проявах... А хіба, не красиве буде життя за соціалізму? Ні воєн, ні злиднів, ні гноблення, ані національних перетинок—нічого. Як насмітили,, напаскудили люди на землі... Скільки людського горя пролито!..—Вона кинулася до Бунчука, шукала його руки. — Ну, скажи: хіба не солодко вмерти за це? Ну, скажи ж! А? У що ж вірити, як не в це? Для чого ж жити?... Мені здається, коли я умру в бою...—Вона притиснула руку Бунчукову до грудей, так, що він чув приглушений стукіт її серця і, дивлячися на нього знизу вгору, потемнілим глибоким поглядом, зашепотіла:— І коли смерть не буде моментальна, то останнє, що я відчуватиму,—це урочистий, разюче-прекрасний гімн прийдешнього.

Бунчук слухав, загнувши голову. Його запалив її молодий пристрасний порив і крізь ритмічне перестукування коліс, скрізь скрипіння вагону і дзвін рейок йому причулася велична неясна мелодія. Холодом всипаний, пішов до надвір-ніх дверей, поштовхом ноги розчинив їх. На площадку з посвистом вхопився вітер, колюча сніжна курява, пара і потужний рев паротягу.

XVII.

16-го січня увечорі Бунчук і Ганна переїхали до Воронежа. Пробули там два дні і виїхали на Міллерово, бо в день від'їзду було одержано звістку, що туди перебралися Донський ревком і вірні йому частини, примушені під натиском каледінців очистити Кам'яиську.

В Міллерові — метушня і тиск. Бунчук затримався там на кілька годин і другим потягом виїхав до Глибокої. Другого дня він прийняв кулеметну команду, а ранком наступного дня був уже в бою з чериєцівським загоном.

Після того, як Чернєцова розбили, їм з Ганною несподівано довелося розлучитись. Прибігла вона вранці з штабу жвава і трошки засмучена.

— Ти знаєш, — тут Абрамсон. Він дуже хоче побачити

тебе. А потім ще новина — сьогодні я їду. , —

— Куди ? — здивувався Бунчук.

— Абрамсон, я і ще кілька товаришів їдемо до Луганського на агітаційну роботу.

— Ти кидаєш загін? — холоднувато спитав Бунчук.

Вона засміялася, тулячись до нього розчервонілим обличчям:

— Признайся: тебе смутить не те, що кидаю загін, а те, що тебе кидаю? Але ж це на час якийсь. Я певна, що на тій роботі з мене буде більша користь, ніж коло тебе. Агітація, мабуть що більше в моїй спеціальності, ніж кулеметна справа... — і пустотливо повела оком,— вивчена хоча би й під керівництвом такого досвідченого командира, як Бунчук.

Незабаром прийшов Абрамсон. Він по-давньому був палкий, діяльний, непосидючий, так само виблискував білою плямою на жуковій, мов обсмоленій, голові. Бунчукові щиро зрадів.

— Підвівся?—Дуж-же гарно! Ганну ми забираємо,—і здогадливо натякаючи, примружився:—Ти не заперечуєш? Не заперечуєш? Так-так... Так-так... Дуж-же гарно! Я тому ставлю таке питання, що ви, очевидно, зжилися в Царицині.

— Не криюся, що мені жаль з нею розлучитися,—Бунчук похмуро і натягнуто посміхнувся.

— Жаль?! Вже й цього багато... Ганно, ти чуєш?

Він походив по кімнаті, на ході підняв з-за скрині запорошений томик Гаріна-Міхайловс'ького і, стріпонувшись, почав прощатися.

— Ти швидко, Ганно?

— Іди. Я зараз,—відповіла та з-за перегорожі.

Взявши чисту білизну, вона вийшла. На ній була підперезана ременем захисна салдатська гімнастівка з кишенями, трошки відстобурчекими персами, і та сама чорна спідниця, подекуди зацерована, але чиста бездоганно. Важке, недавно вимите волосся, пушилося, вибивалося з вузла. Вона одягнула шинелю, затягуючи паска, спитала (недавня жвавість її зникла і голос був тьмяний, благанний):

— Ти братимеш участь у наступі сьогодні?

— Ну, звичайно! Не сидітиму ж я, згорнувши руки.

— Я прошу тебе... Послухай, будь обережний. Ти зробиш це заради мене? Так? Я залишаю, тобі зайву пару вовняних панчіх. Не застудися, пильнуй не замочити ноги. З Луганського я напишу тобі.

У неї якось зразу вицвіли очі, прощаючись, призналася:

— Ось бачиш, мені дуже боляче уходити від тебе. Спочатку, коли Абрамсон запропонував їхати до Луганського, я пожвавішала, а зараз почуваю, що без тебе там буде пустельно. Зайвий доказ, що почуття зараз зайве—врно зв'язує... Ну, та хоч як, а прощавай!..

Попорощалися стримано-холодно, але Бунчук зрозумів це так, як і слід зрозуміти: вона боялася розгубити запас рішу-чости.

Він вийшов провести. Ганна пішла метушливо, поводячи плечима, не оглядаючись. Йому хотілося окликнути її, але він помітив прощаючись в її трохи скошеному, затуманеному погляді надмірний і вогкий блиск; силуючи волю, крикнув з уданою бадьорістю:

— Сподіваюся, побачимося в Ростові! Бувай ‘здорова, Г анно!

Ганна оглянулася з-під плеча, прискорила кроки.

Як воиа відійшла, Бунчук із страшною силою відчув самотність. Він повернувся з вулиці' на квартиру, але ж зразу вискочив звідти, мов обпечений... Лам кожна річ дихала її присутністю, кожна річ зберігала її запах: і забута хусточка і салдатська ладівниця, і мідний кухоль, — усе, до чого доторкалися її руки.

Бунчук до вечора протинявся по станції, відчуваючи небувалий неспокій, з таким почуттям, ніби відтяли у нього щось і він йіяк не призвичаїться до нового свого становища. Розгублено приглядався він до облич незнайомих червоноґвар-дійців і козаків, декого пізнавав, багато вгадували його.

В одному місці його спинив козак, товариш ще з німецької війни. Він затяг Бунчука до себе на квартиру, запросив узяти участь у грі. За столом різалися в "очко" червоно-ґвардійці з загону Петрова і недавно прибулі матроси-мок-роусівці. Оповиті тютюновим димом, вони дзвінко буцали картами, шаруділи керенськими грішми, лаялись, очайдушно кричали. Бунчука потягло на повітря, вийшов, не попроїдавшися.

Виручило його те, що за годину довелося йти в наступ.

XVIII.

По смерті Каледіна Новочеркаська станиця доручила владу походному отаманові Війська Донського генералові Назарову. 4-го січня делегати, що з'їхалися на Круг, обрали його на військового наказного отамана. На Круг зібралася незначна частина делегатів, переважно представники низів-ських станиць південних округ. Круг звався Малим. Роботу свою почав 4-го лютого. Назаров, заручившися підтримкою Круга, оголосив мобілізацію від 17-ти до 55-ти років, але козаки неохоче бралися до зброї, не вважаючи на загрози, і висилання до станиць озброєних загонів для переведення мобілізації.

В той день, коли Малий Круг розпочав, роботу, до Новочеркаську з румунського фронту похідно прийшов шостий Донський козацький, генерала Краснощокова полк, під командою військового старшини Таціна. Полк від самого Катеринославу йшов з боями, прориваючи більшовицьке кільце. Його тріпали під П'ятихаткою, Межевою, Матвійовим Курганом і в. багатьох місцях, але, не зважаючи на це, він прибув майже у повному складі, при всіх офіцерах.

Полкові влаштували урочисту зустріч. Після молебня на соборному майдані Назаров дякував козакам за те, що не зламали дисципліну, чудовий стрій і зі зброєю прийшли на захист Дону.

6-го полк вирядили на фронт, під станцію Сулин, а 8-го прийшли до Новочеркаську чорні звістки: полк під впливом більшовицької агітації самовільно пішов з позиції і відмовився захищати військовий уряд.

Робота Кругу йшла в'яло. Передрішеність боротьби з більшовиками почували всі. Під час засідань Назаров—цей енергійний, запальний генерал — сидів спершися на руку, закривши долонею лоба, мов болісно про щось думаючи.

Розпалися порохом останні надії. Змикався і зашморгував горло Донщині більшовицькій зашморг. Уже гуркотіло під 'Гихорецькою. Чутки йшли, що йде з Царицину до Ростова тамтешній більшовицькій командир-хорунжий Автономов.

9-го ранком до Ростова ввійшов загін капітана Чернова; тіснив його Сіверс, з тилу обстрілювали козаки Гнилівської станиці. Малесенька залишалася перетинка, і Корнілов, зрозумівши, що залишатися в Ростові небезпечно, того ж дня видав наказа про відхід на станицю Ольгинську.

Цілий день на вокзал і офіцерські патрулі пострілювали з Темерніка робітники. Надвечір з Ростова виступила густа колона гадюкою, звиваючись поплазувала на Аксай. По зрихлілому вогкому снігові важко йшли, куценькі сотні. Мигтіли гімназичні шинелі з ясними ґудзиками, зеленкуваті— реалістів, але в масі переважали — салдатсько-офіцерські. Чоти вели полковники і капітани. В рядах були юнкери і офіцери, починаючи з хорунжих, кінчаючи 'полковниками. За численними підводами обозу йшли біженці — літні, поважні люди, в міських пальтах, в калошах. Жінки дріботіли коло підвід, засіряваючи в глибокому снігові, вихляючися на високих підборах. ,

В одній з сотень королівського полку йшов осавул Євген Листницький. В шерезі з ним—підтягнутий муштровий офіцер, штабс-капітан Старобєльський, поручник Суворівського Фанагорійського гренадерського полку Богачов і підполковник Ловічев — престарий, беззубий офіцер, весь, як замате-рілий лис, укритий рудою просивиною.

Накопичувалися сутінки.