Читати книгу - "Кохана майстра смерті, Олеся Лис"

Я не встигаю нічого збагнути, тільки дивлюся широко розплющеними очима на зачинені двері. Тепло його губ на все ще відчувається моїх.

І тільки через кілька хвилин починаю розуміти, що продовжую лупати очима, як заворожена, на ці самі двері, і зриваюся з місця. Мені не вистачає буквально пари секунд, щоб попрощатися. Кіан зникає за закритими воротами. Яка, однак, знайома ситуація. Постоявши так ще деякий час, повертаюся в замок. Справ хоч греблю гати, і пацієнт на мою голову. Добре хоч Рейвен вже погодувала цю хирляву високопоставлену особу. А з чоловіком розберуся, коли він приїде. Тоді вже точно нам доведеться поговорити про нашу подальшу долю.

Якщо раніше я собі думати забороняла про майбутнє поряд з цим чоловіком. Елементарно часу не вистачало проаналізувати ситуацію. Пригоди, які звалилися на нас, якось не дуже сприяли заглибленню в романтичні переживання. То зараз саме час.

Хапаю в руки ганчірку і починаю методично прибирати колишню лабораторію, а тепер оглядову. Так мізкується краще, і думки прочищаються, в точності, як полки від пилу.

Отже, що маємо в наявності?

Чоловік фіктивний ─ одна штука. Не вистачало ще щоб їх було двоє ─ внутрішньо хихикаю ─ я і з цим впоратися не можу.

Мої раптові почуття дот нього ─ тут вже цілий букет, розберемо їх як-небудь потім.

Наївні дитячі мрії про сім'ю, що включають в себе люблячу другу половинку і мінімум трьох діточок. А куди цим мріям діватися? Вони продовжують майоріти десь там на краєчку свідомості.

Що ж в цьому милому рівнянні виступає іксом? Почуття Кіана! Раніше я думала, що це тільки жалість і, можливо, якась дивна відповідальність за свою студентку, але тепер ... Після поцілунку ... Може я почала йому подобається? Та й ті, віддані за мене Маннанові десять років життя, теж не дають мені спокою. У всякому разі, якийсь потяг є і у некроманта. Не став би він мене просто так цілувати. Це ж Кіан!

Що я хочу отримати в результаті? Щасливу сім'ю. І якщо до цього я і думки не допускала про її реальність, щоб не ятрити душу, то зараз у мене з'явилася надія. Раптом, пізнавши один одного трохи краще, між нами зародиться, якщо і не любов, про яку направо і наліво волають менестрелі з вуличних балаганів, то повага, дружба і симпатія? А це вже дуже хороший фундамент для майбутньої родини.

Мені-Айне не дуже подобається поцілунок. Та й думки ці теж… Як це будувати сім'ю з кимось, крім Джерома? Як це хотіти когось іншого? Як це бажати чужих поцілунків?

Але я-Аліна швиденько на неї шикаю. Це тепер і моє тіло, і моє життя, вона сама мені його віддала, ну половину вже точно. І я теж дуже любила Джерома, тільки його більше немає з нами. І не повернути. А жаліти і плакати, згадуючи, ─ це турбувати його дух, який не зможе щасливо переродитися.

Впевнена Джері і сам би хотів, щоб я жила далі.

Більше того, якби було все навпаки, я точно також бажала йому знайти нове кохання.

З цим аргументом я-Айне згодна, і мене перестають мучити суперечливі почуття. Залишилося тільки з чоловіком поговорити.

Полки чисті, голова порожня, душа умиротворена. А кажуть ─ медитація, медитація. Прибирання ─ ось найкраща медитація.

День проходить в турботах і клопотах. Ми варимо мило про запас і робимо нові свічки, переглядаємо наявну постільну білизну ─ її, між іншим, не завадило б оновити, але це трохи пізніше ─ і готуємо вечерю. Я, по правді, навіть забуваю про нашого страждальця гостя.

Він нагадує про себе сам, виявляючи бажання повечеряти в загальному залі в моїй компанії. От причепився! Як банний лист до голої ... спини. А як він зібрався по сходах спускатися, скажіть на милість? Я, взагалі-то, розраховувала до нього з вечерею Обрі послати. Ну ні, так ні.

До запланованого прийому їжі я встигаю сходити в купальню, освіжитися і переодягнутися в чистий одяг. Волосся ще злегка мокре після банних процедур, залишаю його розпущеним, ретельно розчесавши дерев'яним гребенем з великими зубцями. Прискіпливо оглядаю себе ще раз в дзеркалі, розгладжую складочки на темно-зеленому сюрко і, порахувавши свій образ цілком прийнятним для такого заходу, виходжу з кімнати.

Спустившись вниз до залу, сідаю на своє місце. Як не дивно, за столом я поки перша. Втім, у нас тут не королівський прийом, а звичайна вечірня трапеза, на яку навіть не всі збираються разом. Проте виховання не дозволяє мені почати без нашого гостя. Він з'являється через пару хвилин, спираючись на плече одного з гардійцев, і зручно влаштовується в кріслі.

─ Леді Айне, ви сьогодні чарівні, ─ посміхається він одними губами, змушуючи мене злегка здригнутись.

─ Дякую, ─ скромно опускаю вії, намагаючись грати сором'язливу боязку дівчину.

Може він і мою небагатослівність спише на цю саму сором'язливість.

─ У вас разюче прекрасний і старовинний замок. Не перестаю ним захоплюватися, ─ продовжує розливатися солов'єм Ловар.

Ем, прекрасний? Ні, те, що він старовинний, з цим не сперечаюся. Але прекрасний? Перепрошую... Зубожілий, запущений, напівпорожній ─ так, але аж ніяк не прекрасний.

─ Дякую, ─ знову ніяковію, колупаючи в тарілці ложкою печеню з кролика.

─ А чи знаєте ви його історію? ─ знову шокує мене Родерік, і я мимоволі піднімаю на нього очі, заперечно хитаючи головою. ─ Хочете, розповім?

Звісно хочу! Навіть дуже! Усередині все вмирає від цікавості і можливості отримати підказку до того, що тут відбувається. Але проявляти настільки неприкритий, спраглий подробиць, інтерес остерігаюся. Тому якомога холодніше ствердно киваю, мовляв, хочу, але тільки для того, щоб скрасити бесідою вечір.

Початок розповіді злегка відтягується через прихід Гертруди, яка білим лебедем упливає в загальний зал, і я відразу починаю себе відчувати більш захищеною. Смішно. Начебто ця мила жінка може мене захистити від недоречних посягань сера Ловара. Сам же співрозмовник злегка хмуриться, побачивши ще одного слухача, але швидко бере себе в руки і обдаровує жінку слащавою посмішкою. А, отримавши у відповідь таку саму, злегка давиться шматочком турнепсу.