Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

Додому ми їхали мовчки. Владислав міцно тримав мене за руку, а я дивилася у вікно. Якось воно все не так, як має бути. Моя душа відчуває гіркоту та розпач.

Це, мабуть, мене моя совість штрикає голками. Я наробила дуже багато помилок, які, на жаль, не виправити вже ніяк. Однак, більше такого не станеться. Я буду тримати себе в руках, бо зараз все набагато складніше.

Коли ми дісталися до квартири, то прийшов час повідомити моїх рідних про таку подію. Навіть не уявляю, як на це відреагує моя мама.

Я поклала руку з каблучкою на ліжко та сфотографувала. Через мить воно вже було надіслано батьку та матері. Вони переглядали світлину, а потім надійшов дзвінок від них:

- Та невже це сталося? - чувся голос батька. - Мені аж не віриться.

- Ага, - відказала я.

- Вітаю тебе, - бадьоро промовив він. - Тепер Владислав мені подобається - гарний хлопець.

- Дякую. А мама як там?

- Ну каже, що також рада. Дати їй трубку?

- Ну як вона хоче.

Мама взяла мобільний до рук. Через секунду я чула її голос. Він мав сухе забарвлення.

- Також тебе вітаю. Тепер у твоєму житті починається новий етап. Головне, щоб ти дійсно була впевнена у своєму виборі.

- Я впевнена.

- Тоді це чудово... Навіть прекрасно. Надіюсь, що скоро познайомимося з батьками Владислава та вирішимо, коли все має відбуватися...

- Так, - махнула я головою. - Пізніше подумаємо про вашу спільну зустріч.

- Ми до речі купили авто, - зненацька змінила тему мама.

- О, це добре! І яку?

- Батько тобі кине фото потім, бо він уже побіг до свого Фріца.

- Фріца?

- Да, бо марка німецька.

- А...

- Ну тоді відпочивай після дороги. Пізніше мені розповіси, як то все було.

- Добре, - сказала я. На цьому наша розмова закінчилася. Моя рука поклала телефон на ліжко, а очі знову кинулися дивитися на рожевий рубін.

У голові лунали слова матері про вибір. Якось стало ніяково. А якщо я йду не правильним шляхом?

- І як твої батьки відреагували? - запитав Владислав, який вийшов із кухні. В руках він тримав два наповнені келихи.

- Раді, - взяла я бокал із червоною рідиною, що пахла мені зараз полуницею. - Батько сказав, що ти йому почав подобатися.

- Приємно таке чути, - усміхнувся хлопець, але потім вона дуже різко згасла. Хтось задув вогник гарного настрою, що тихо горів у хлопцеві.

- Що таке? - помітила я в ньому різку зміну настрою.

Хлопець сумно глянув на бокал, а потім його погляд швидко ковзнув по мені.

- Мені здається, що щось не так.

- Ти не впевнений, що хочеш бути зі мною? - запитала я, сильно стиснувши скляну тару в руках. Хвилювання охопило кожну клітинку мого тіла.

- Ні, діло в тобі. Твоя реакція наче нещира...

Ці слова вдарили мене. Що йому казати? Правду? Що вранці у мене сиділа думка його покинути?

- Ні, Владе, я дуже рада, однак моя реакція така, бо після стільки часу не очікувала на такий твій крок... Для мене це дуже раптово.

- Невже?

Я махнула головою. Як же мені зараз було противно від себе.

- Але ти ж рада? - перепитав він.

- Звісно, - усміхнулася я та заглянула йому в очі. - Я неймовірно щаслива, що стану твоєю дружиною.

- Випиймо за це, - проказав він.

- Ага, - погодилася я. - Але зачекай.

Я схопила свій смартфон та відкрила у ньому камеру. Все-таки мені є чим сьогодні похвалитися. Декілька секунд пішло на те, щоб зробити декілька фото. Після трьох смачних ковтків спиртного, я зайнялася світлинами.

Треба було накласти декілька фільтрів та написати текст. З першим я справилася дуже швидко, а ось із другим була велика халепа.

Я не знала, що настрочити. У голову не йшло нічого нормального. Тільки якась дурня. Однак через десять хвилин під дописом сиділо наступне:

- Я впевнена у своєму виборі.

Коротко та доволі ясно. А що треба більше? Нічого.

Одразу посипалися вподобайки та коментарі з привітаннями. Приємно отримувати у свою сторону стільки уваги. Це навіть якось підіймало настрій.

Хоча не довго тривала ця ейфорія. Мене почала мучити совість. Звісно я не показувала це зовні, щоб не засмутити Влада, але мені було надзвичайно погано. Це відчуття настільки сильно мене отруювало, що ставало гидко. Проте гірше скрутило мене тоді, коли роздався дзвінок. Він був від Максима.