Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

я м'яко підкорився, ліг під нього, завалюючись і забиваючись у куток сміттєпровода: її губи потягнулися назустріч його губам, до нього, найдужчого, найрослішого, високого алжирського араба; перші дві секунди я бачив тільки дудку її губів. Потім подумав, що іноді алжирські араби видають себе за французів. Він підняв сукню, а руки її за звичкою обхопили шию, дві ніжних, достойних чийогось пензля руки. Білі труси упали метеликом у мене перед обличчям. Араби стояли до мене спиною, ґелґотіли, вже готові самі спробувати, від їхніх шкірянок аж пашіло. Несподівано я відчув переміну: за вікнами повільно падав лапатий сніг. Лізка віддавалася Саїдові зі знанням справи, з насолодою, наче відчуваючи щось. Я бачив тільки з'єднані за попереком Саїда її щиколотки та каламутний, в собі, погляд, зачіску, що безсило звисала, падала, билася об круте плече.

Нарешті я дістався кишені й вистрелив між ноги арабу, що стояв до мене обличчям і намагався взяти за шкірки; іншому куля розвалила чоло. Лізка з усієї сили відіпхнулася ногами від Саїда, що не встиг навіть нічого зрозуміти, тримався цупко, продовжував всаджувати у Лізку, і мені довелося трохи зачекати, крикнувши: «Голову, Лізавета, голову», — увігнати у потилицю кілька куль, червона каша з крові та мізків упала їй на голі груди, на живіт. Саїд ще постояв якусь мить, опираючись, тримаючись Лізки, а потім мішком гепнувся під ноги.

За вікнами гудів вітер; пройшов поїзд, а далі все затихло і заспокоїлося, голуби зрізалися в повітрі, переплутавши зиму з весною. За хвилину завили собаки. В один голос. Ми знову побігли коридором, розбризкуючи на стіни криваву кашу. Лізка кричала щось у рацію, а здутий тиньк з грибком облітав нам під ноги. За вікнами вже гуркотіло. Я відраховував хвилини. За вікнами гуло: чомусь я подумав, що через півроку, якщо Саїда не забудуть, то обов'язково знайдеться людина, яка буде розповідати, як на його смерть по всій Ломоносова вили собаки. Авто підкотило якраз у той момент, коли з восьмого поверху в небо на вітер кинулося жіноче голосіння, далі несамовитий ґвалт. Собаки рвали у небо, що аж заходилася вся Сталінка.

Авто рушило з місця, і ми скоро, погойдуючись, полишили праворуч нагромадження гуртожитків, чорний і чітко окреслений квадрат студмістечка з довгими жовтими димами над пласкими, як ножі, дахами. Ми вже були проскочили Виставку народного господарства, з її будівлями, надбудовами, прикарабками, сараями, вічно сухими фонтанами, де немічно рячилися у простір статуї жінок з веслами і відбійними молотками; будинки з засиненими тінями в глибинах свого холодного, без жодної людини, існування і вічним жахом бути зруйнованими, галереї без жодного відвідувача, що підвішені, наче висячі сади Семираміди, наводили холодний жах, і все це скопище нагадувало попелище римських міст, колізеїв, падаючих пізанських веж, а самі стіни з видовбаними жолобами від ударів осадних варварських машин, окутані у вічний спокій, в ялинкових насадженнях, нагадували радше спокій мертвецької, в повітрі засмерділо скошеними волошками, тремкими і нічними степовими волошками, на сонці, в росі, або, як у труні небіжчика, якось дбайливо зібраними одного гожого дня літа, в тиші й спокої, в очікуванні на щось краще повногрудими тлустими жінками, що, забуваючи про смерть, довгими зимовими вечорами мріють про велике кохання, ось це зависло тугим настоєм у повітрі, труячи гірким волошковим духом легені. І чомусь зовсім негадано я крикнув водієві, щоб він повертав авто, але той засперечався, авто по хвилині засмикалося довгою чорною рибиною посеред дороги, і я з печаллю побачив низьке небо з розірваними білими хмарами зовсім низько, над автострадою, над дахами, туди, ближче до Теремків, і печальні очі перехожих, дивовижно і по-зві-риному звернені до неба, підставляючи широкі обличчя під щирий теплий вітер. Водій несподівано видихнув, вилаявся і крикнув на всю горлянку невідомо кому, більше від тупого відчаю, що нахилився над його потилицею, він крикнув, що сьогодні день святого Миколая.

Тут я почув голоси, подібні до шелестіння трави у липневий день біля прохолодної води, голоси, від яких хочеться відразу відбутися. Таке буває, — проходить людина, а ви уперто шукаєте на її обличчі знайомі риси, але, окрім сподівання, нічого не прочитуєте на лиці, де нічого не запечатано, нічого те обличчя не увібрало потрібного для вас, наповнюючи присутністю своєю вашу істоту порожнечею, полишаючи з незрозумілим питанням один на один. Це таке, коли вам насниться в дитинстві ангел-охоронець, а ви сплутаєте його з більшим. І по тій хвилині я торсонув за плече водія, але він уже вперто, скляніючи поглядом, нетерпляче затарабанив дверною ручкою, якийсь весь безликий, напружений до краю. Коли двері прочинилися, перед очима у мене спалахнуло, побігли люди. Потім червона маса завищала і зупинилася перед нами за кілька метрів. Четверо плюгавеньких арабів вискочили з червоних «жигулів». Всі в добротних шкірянках, тримаючи напоготові руки на обрізах, вони йшли повільно, але упевнено, такої упевненості надає страх, так ідуть, коли знають, що не запізняться ніколи, це не сміливість, це різновид боягузтва, коли штани вже не можуть бути мокрими, бо в міхурі не вистачає сечі. Вони йшли, порипуючи шкірянками з добре вичиненої шкіри, пограючи м'язами обличчя з дрібними прищами, пасучи мигдалевими пастушачими очима.

Два постріли, один за одним, рвонули над низьким по-весінньому небом, аж тоді перед очима у мене спалахнуло, і побігли люди, і водій, затріпавши руками, залетів назад у кабіну, тіпаючись, наче курка з відрубаною головою, хрипучи і пінячись кров'янкою на устах, кидаючись між кермом, важелями управління, далі вже котонувся гуркіт, один масивний гуркіт, що злякав брунатні клубки безпритульних собак, які спали, підтиснувши хвости, на каналізаційних люках.

Ми побігли через площу, крізь байдужі постаті людей, що ще не звикли до такого, напевне, все сприймаючи за кіно. Ми бігли до автобусів, Лізка раз по раз спотикалася, припадаючи на одне коліно. Тхнуло горілим. Араби пробігли кілька кроків, зупинилися. Я чув за спиною легкий холодок, а потім ми вже йшли за автобусами, розпихаючи переляканих людей. Я поволі наливався, люттю. Маленькі жовтопикі педріли. Я відчуваю теплий спокій, теплий вітер, наче хтось підтримав тебе в найтяжчу хвилину, а тобі всього шість років.

Це порожній салон автобуса, що гуркоче донизу, на Либідську, колишня Дзержинського; сонце стрибає мені в очі, маленька жовта кулька, ми лежимо лантухами на підлозі, а позаду заливаються синім світлом, розкидаючи сурми, міліцейські машини. Теплий вітер зі сходу. Я краєм ока ловлю, як відпливають, перехилившись на бік, набиті людьми автобуси. Водій свистить, наспівує, голосно сопе ніздрями. Йому здорово заплатили. В районі готелю «Мир» ми йому