Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

по Ломоносова, упав туман, такий, як оце зараз, і тому будинки видавалися химерними довгими цегляними складами. Я думав про арабів, про бабу, про Саїда. І запитав у неї: як вона гадає, баба має рацію? Лізка усміхнулася, кинула на мене втомленим яшмовим оком, загубилася знову в собі й нічого не сказала. Вона не дурна, ця маленька тендітна сучечка. Якусь хвилину вона спостерігала за мною у дзеркало, що над водієм. Тоді закурила і продовжувала дивитися на почорнілий сніг під дорогою, на чорне гайвороння, що грало весну, било крилами, захлинаючись якимись тріскучими, неправдоподібними для гайвороння криками. Лізка ще раз глянула на мене і сказала, що нам треба знайти людську кімнату, щоб вона змогла приготуватися. І знову заспівала.

Тоді ми зупинилися і перейшли дорогу в напрямку одного гуртожитку, вона підіймала поли шикарного французького пальта, але якось недбало, так, що один край бовтався брудною бруківкою, пара валила з напіввідкритого каналізаційного люка з написом 1953. У неї вузенька, біла і ніжна шия, а волосся зібране вузликом зовсім по-домашньому. Ми заходимо до одного з гуртожитків. Він майже порожній.

Штукатурка на стінах поздувалася, а над дверима, над одвірками душових кабінок поросло грибами, від давності навіть грибок відвалювався жовтими наростами, що нагадували гнійні виразки сифілітика. Ми кілька хвилин блукали заплутаними лабіринтами житлових блоків, потрапляючи зляканими очима на світлі проймища порожніх кімнат, з сонцем, з фантастичною грою пилюки, піднятої нашими кроками, призвичаєні до напівтемряви очі знову шукали вологі й темні прольоти коридорів. Потім по запаху я визначив жилий сектор, я уперто мовчав, розтягуючи кожну хвилину, наче хорт на полюванні, що почув біду або вже занадто старий, щоб бігати росяними луками, лісами. Лізка обернулася і показала пальцем на двері. Я постукав дулом автомата, і нам відчинили. Знову ми пішли блоками, цього разу блукаючи ще більше, на немислиме роздратування Лізки і на моє велике задоволення. Вона тихо наспівувала. Коли ми зупинилися біля дверей, а таких дверей за цей час ми проминули десятки, вона відпустила провідника, наказала мені лишитися біля порога.

Вона сказала, вона повторила, що сьогодні субота, потім почала роздягатися у сусідній кімнаті, залишивши двері прочиненими, і я бачив, що у неї гарне жорстке волосся в низу живота, і самі коси на голові, вона ходила кімнатою, світячи білими сідницями та засмаглим тілом, вона шукала ножиці, нарешті знайшла: велетенські кравецькі ножиці. Вона стоїть з білими трусами на колінах, уважна і зібрана, з велетенськими металевими ножицями, що виривали короткі удари з потемнілої криці. Я дивлюсь, як ножиці важко обтинають волосся під животом.

З кожним бряцканням криці облітали кругленькі, гарної форми завитки. Вона доладно зібрана. Я її чи не вперше таку бачу — по-дитячому зібрану. Лізка перехоплює мій погляд, затинається, червоніє з лиця і говорить: ні.

Потім ми знову рушаємо коридором, намагаючись пройти чотири поверхи якнайтихіше; Лізка зупиняється у досить просторому холі, переодягнена у легеньку сукенку, які так полюбляють колишні міністри, радники, зразу після негліже, вони говорять: зайка, а ось так підніми ніжку, а стань спинкою, а розстав так ніжки; Саїд теж повинен повестися на таке, у нього не всі вдома, так вирішує Лізка. Вона зупиняється в холі й викурює рівно півпачки цигарок, надто дорогих цигарок як для студентки. Рівне її дихання іноді збивається; вона свято дотримувалася блатного закону, що фраєра не треба першого чіпати, а треба створити прецедент, щоб потім по ньому його судити: людина вигадала для себе масу законів, але сама того не зрозуміла, що нею рухають зовсім інші, їй далеко не зрозумілі закони.

Ми ходимо три дні. Ми живемо у маленькій кімнатці. Відлига і птахи низько пролітають вікнами. Вітер теплий і лагідний. Відчувається обман. Вона не спить, а намагається зі мною не розмовляти, щось читає зі східної літератури: це мене дивує, але я заспокоююсь. Вона починає наспівувати; з четвертим днем пішов дощ. Дощ лив майже літній, важкий, пробиваючи у снігу чорні дірки. На дощ мені давить груди. Лізка на четвертий день починає пиячити. Вона розповідає, що ця скотина ґвалтує дівчат. Приводить додому, сюди, в гуртожиток, чи ще кудись, підсипає снодійного, а потім… Перевірена метода, так працюють і наші, але для чого це Лізці, я навіть не можу зрозуміти. На п'ятий день ми сходимо до бару. Точніше, одна Лізка. За годину вона приходить з гарною подругою, вони, видається, знайомі цілу вічність: жінки напилися, і білявка обблювала мені черевики. Лізка регоче і кричить, що цю лярву вона привела для мене. Я дрімаю, прокидаюся, наче чую шелест дощу. Серед кімнати стоїть до половини роздягнений араб з подовбаною прищами, видно, ще з дитинства, спиною. Я засунув руку під подушку, але з жахом почав пригадувати, що пістолет — у кишені куртки, яка висить на гвіздку. Мені до цього дня незрозуміло, хто то був, але не Саїд, проте пам'ятаю ненависть, люту злобу, що йшли від цього араба упереміш з привабливістю, з запахами гострих парфумів та східної кухні. Доки я прочунювався, то білявка прихопила з собою араба. Двоє маленьких, зовсім непримітних азербайджанців ґелґотіли в проході й, забачивши, що я прокинувся, виставили наперед долоні з м'якими подушечками, ввічливо розкланялися і пішли. Близькість смерті надає життю неповторності. Лізка вигнулася спиною, зовсім по-хлоп'ячому глянула на мене крізь вії, нестримно розсміялася. Так пройшов ще один спокійний день. У повітрі відчувався обман весни.

Це згоряв останній день, і хмари низько стояли на горизонті в чистому небі за білими домами. Вітер ішов низько, і ми чимчикували довгими заплутаними коридорами, вже призвичаєні до запахів, до звуків, до малолюдності, потім ми зупинилися, а Лізка обіперлася на підвіконня, курила, збиваючи білі купки попелу під ноги. Щось чорне ухнуло у вікні, вмить розсипаючи скалки навсібіч, б'ючи ними навіжено об стіни, — камінь влетів у віконне проймище, обсипаючи все навколо градом великих і маленьких трикутних шматочків скла, що займалися на сонці червоними, синіми кольорами, а потрапивши в напівтінь, обсипалися плавленим сріблом. Вітер підхопив її зачіску, її сукню, відкриваючи гарні ноги, відкриваючи обличчя, а Лізка так і стояла непорушно, дивлячись перед себе втомленим зеленим поглядом. Іноді люди захоплюються своєю роллю.

І те, що трапилося трохи пізніше, я впевнений, мені послало Провидіння, коли на кухню зайшло троє арабів, це відчувалося відразу, — по запаху, по нахабності, по поривчастості, по відчуттю неповноцінності, що вони нікому не потрібні, що вони комусь заважають, по тому, що їм вічно щось загрожує. Удар під щелепу був порівняно легким, але