Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих"

У майстра погасла люлька. Він висипав тютюн на підлогу.

— А ти що? — запитав майстер. — А ти що? — зненацька закричав Ян Кроль, а кричав він рідко.

— Нічого. — Альфред заспокоївся, і відразу його опосів страх. Як він міг сказати це? Саме Янові!

— Слухай, — шепнув він, — ми не маємо з цим нічого спільного. Не наше мелеться. Залишилося ще кілька годин… Ти не повинен нікому ні слова…

Ян мовчав.

— Чому ти так дивишся на мене? Говори… — Альфред втрачав самовладання. — Я не злочинець, я офіцер…

— А що буде завтра? — запитав нарешті Ян.

— Я не розумію.

— Завтра, — повторив він, — чи за кілька днів? Ти витримаєш?

— Не розумію.

— Я питаю тебе, чи ти витримаєш. Те, що знав і що бачив…

— Я багато чого бачив.

— Війну програно, і німці повинні будуть за все заплатити.

— Німці! — скипів Альфред. — Хто ж це? Я? Ти? Чому я? Я лише офіцером був! Мені теж не довіряли: постійно пам’ятали про твоїх родичів…

— Я завадив твоїй кар’єрі?

— Завадив.

— Слухай, що я тобі скажу… — Ян знову набив люльку і закурив. — Уважно слухай. Ти ганчірка…

Альфред схопився на ноги.

— Сідай. Ти вижити хочеш? Хочеш, звичайно… Але якщо ти навіть виживеш, то після того, що тут скоїться, тебе всюди знайдуть, розумієш?

— Мене ніхто не шукатиме.

— Шукатимуть. Я даю тобі можливість…

— Ти — мені… можливість? Збожеволів, чи що?

— Так. Я нічого від тебе не хочу. Ти тільки дістанеш мені план мінування заводу.

— Ні!

— Стривай. — Ян Кроль був терпеливий. — І скажи, о котрій годині німецький персонал отримає зброю та де саме міститься склад зброї?

— Нічого не скажу. Я йду. — Альфред ухопив свій ціпок.

— Подумай. Ти вийдеш, але коли надумаєш… — І додав лагідніше: — Я хочу тебе врятувати, Альфред. Я ще вірю, що ти насправді порядна людина. Ти міг нічого не сказати мені. Але все-таки сказав. Знаєш, що на тебе чекало б за це в гестапо?

Альфред стукав ціпком по підлозі.

— Що ти хочеш зробити?

— Не знаю. Може, нічого.

— Нерівноцінний обмін. Я даю тобі все, а ти…

— Можливість. Знай, що тебе нема в списку тих, кого буде евакуйовано. Професор Гласс не вважає тебе потрібним. Адже ти тільки енергетик. Я бачив у нього цей список.

— Брехня! — Альфред знову захвилювався.

— Правда. Ти залишаєшся… Розумієш, що це означає?

Запало мовчання.

— Згода, — сказав нарешті Альфред. Він важко опустився на стілець біля пульта. — Мінування вже завершено. Досить з’єднати контакти у сейфі в Гласса, щоб за три хвилини все злетіло у повітря.

— Хто повинен зробити це?

— Не знаю. У нього залишиться ще три хвилини, щоб вийти із заводу.

— Це тобі накажуть зробити, дурню, але живий ти вже звідси не вийдеш. А про зброю що ти знаєш?

— Вона на складі, в начальника варти. О другій сорок п’ять її роздадуть людям.

Важкі верстати уже залишили свої фундаменти. Два інженери у партійних мундирах, Кох і Штрудель, стежили за демонтажем і підганяли робітників. Глухі удари молотів доповнювалися галасом, що чувся з гучномовців. Майстер Кроль, повільно йдучи серединою цеху, вишукував тих, з ким він повинен негайно побачитись. Поляк Станіслав Огнівек, росіянин Толмаков, француз Поль Левон… Керівництво підпільної організації, що виникла кілька місяців тому. Почалося, власне, з дружби цієї трійки, від довгих вечірніх розмов у бараці. Потім вони добирали людей, на яких можна звіритись, а коли Ян Кроль увійшов до складу керівництва, почали діяти. Було їм нелегко. Гласс організував дуже ретельний технічний контроль, а сам табір пильно охоронявся. Одначе багато деталей, виготовлених на тольберзькому заводі, були придатні лише для металобрухту.

Станіслав Огнівек, родом з Варшави, до війни був студентом політехнічного інституту. Толмаков — уже літній чоловік — працював колись на київському заводі, а Левон був робітником з Ліона. Ці троє чудово порозумілись, хоч розмови їхні відбувалися на дивовижному французько-німецько-польському суржику, хоч усе в них було різне: вік, виховання, минуле…

Кроль нарешті побачив їх, пальцем покликав підійти.

— Ви троє, — сказав він, — підете зі мною.

— Для чого ви їх берете? — взявся звідкись Штрудель.

— Годинникові механізми треба розбирати.

— Гаразд, — махнув рукою німець.

Майстер переповів новину. Вони були, власне, готові до того, що почули… Багато разів говорили про таку можливість, однак у глибині душі вірили, що наша армія прийде швидше, ніж німці встигнуть евакуювати завод.

— Хоч що б ми робили, — сказав Левон, — все одно всі загинемо…

— Ти хочеш, щоб ми нічого не робили? — запитав Огнівек,

Левон знизав плечима.

— А що ми можемо?

— Не багато, — погодився поляк. — Але треба все-таки спробувати.

Кроль і Толмаков підтримали поляка. Низький, лисуватий Толмаков одразу сказав, що годі філософствувати — треба діяти.

— Хто охороняє склад зброї? — запитав він.

План був простий: Огнівек, який вважався спеціалістом у військових справах, бо до війни закінчив військове училище, узяв на себе всю операцію. Точно о другій сорок, тобто за п’ять хвилин до того, як мають роздати німцям зброю, Огнівек з двома товаришами роззброїть начальника заводської охорони і забере в нього ключ від складу, Левон зі своїми земляками повинен підстрахувати операцію Огнівка і взяти на себе всіх, хто не належить до організації, щоб запобігти паніці.

Звичайно, треба було обговорити багато подробиць, проте лишалось і найважливіше питання: що ж далі? Озброїти робітників і захопити завод можна, але скільки вдасться їм протриматись? Годину, дві? А потім? Висадити себе в повітря? Адже йдеться ще й про те, щоб перешкодити німцям вивезти устаткування. Левон посміхнувся:

— Звідки ви знаєте, що міни не вибухнуть, якщо німці розпочнуть артобстріл? Адже їм однаково…

— Але їм потрібні машини, — сказав Кроль.

— А нам — люди.

Отже, пробиватись через лінію фронту? П’ятсот робітників, і лише кілька десятків озброєних. Нема ніякої надії… Може, двом—трьом і поталанило б урятуватись…

— Якби ми мали зв’язок з нашими з того боку, — зітхнув Огнівек.

Звідси, з пульта управління, було видно весь цех як на долоні. Вони намагались уявити собі, що буде, коли Огнівек подасть сигнал. Начальник охорони найчастіше сидить у своїй сторожці. По заводському подвір’ю нипає двоє—троє вартових, перед входом — пост. О другій сорок начальник охорони найімовірніше вже піде до складу… Треба його захопити між сторожкою і складом, якщо він буде сам… А якщо не сам? Вирішили збільшити групу Огнівка.

— Під час бою, — сказав Левон, — усе, звичайно, відбувається інакше, ніж заплановано.

— Дивіться! — вигукнув раптом Сташек. — Баська від Гласса! Як вона сюди потрапила?

Справді, цехом ішла Баська