Читати книгу - "День попелу"

— Яке повідомлення?

— «МЛХ» і деревне вугілля.

Суцільні ієрогліфи і досі жодного Розетського каменю... Ньєман почав уголос перелічувати шматочки, які все ж можна було склеїти докупи:

— Першого разу, коли ми зустрілися з Циммерманом, він складав валізи. Насправді він утікав. Він зрозумів послання, як й інші, на мою думку.

— Тоді чому не поїхав?

— Не встиг. Треба було спочатку замести сліди. Медичні справи посланців. Це він їх лікував, саме тут, у напівзакинутому диспансері. Мабуть, платили йому неофіційно, та й все. Ось чому соцстрах ніколи нічого не знав.

Деснос знову стала перед Ньєманом. Її фігура, її огрядний чорний силует знову нагадав йому величезну статую.

— А як би він учинив із Жакобом?

— Заговорив би. Найперше тому, що не мав іншого вибору. А ще тому, що був наступним у списку.

— Але... чому вбивця накинувся на цих людей?

Ньєман звівся на ноги. Поки він говорив, у його голові вимальовувалася концепція, і вона здавалася флікові соліднішою, ніж він очікував.

— Мститься. Самюель, Жакоб і Циммерман зробили щось жахливе, і вбивця покарав їх. Коли дізнаємось, у чому їхня провина, то матимемо й ім’я злочинця.

— Думаєте, список винуватців — я маю на увазі, серед посланців — довгий?

— Цього нам ніяк не дізнатися, але я впевнений, що фреска може допомогти розібратися в цій срані.

— У вас реально якась ідея-фікс. Я не розумію...

— До нас приїде один спеціаліст. Я покладаю на нього багато надій.

— Це той тип, за яким ви посилали?

— Саме так.

— Мій хлопець забрав його. Схоже, він, як би це сказати... незвичайний.

Ньєман усміхнувся, ховаючись у нічній пітьмі.

— Ага, можна і так сказати.

Він подумав про Івану. Йому не вдалося додзвонитися до неї, щоби повідомити про третє вбивство. Була п’ята година вечора. За дві години Ньєман мав зустрітися з Іваною біля каплиці. Цього разу жодних суперечок. Він забере її звідти, навіть якщо доведеться замкнути в багажнику «мегана».

— Ви помітили рани на грудях Циммермана?

— А що?

— У них така сама особливість, що й у Жакоба.

Ще напередодні Ньєман осадив би її, але тепер був іншої думки про компетентність жандарма. А головне, навчився розуміти її: якщо Деснос наважувалася заговорити, то лише маючи, що сказати.

— Слід на тілі подвійний. Там не один поріз, а два, просто поруч. На мою думку, їх залишили секатором, не до кінця закритим або з кривими кінчиками.

— Пошукати секатор у посланців — такий твій план?

— Ні. У посланців їх тисячі, та й жоден не належить конкретній особі. Але це може бути ще одна частинка пазлу. Убивця вказує на збір винограду. Ще один елемент до літер, вугілля та фрески.

Ньєман поклав руки жандармові на плечі й усміхнувся.

— Ми з тобою на одній хвилі.

Та більше він нічого не встиг сказати. Прибувало підкріплення. У темряві завивали сирени. Суміш моторошних стогонів і зверхньої байдужості.

Знову побачивши загін крюшо на порозі, Ньєман подумав, що це вже перетворюється на running gag[29].

64

— Де він? — запитав Ньєман, прибувши до відділку.

— Ми посадили його в кабінет на другому поверсі, — відповів жандарм, який привіз Еріка Аперґіса. — Ну й кадр. Ви знали, що він ходить босоніж? І цей сморід...

Ньєман міг би розповісти ще багато подробиць про свого знайомого, набагато перченіших, але задовольнився тим, що кивнув і пірнув на сходовий майданчик. Він залишив Деснос на місці злочину: та вже починала набивати руку.

Облат спокійно чекав, сидячи на стільці. Ні кави, ні склянки води. Він навіть не зняв пальто — ну, чи що там правило йому за верхній одяг. Вірний собі, він скидався на стародавнього анахорета на вершині скелі, витривалого, як змії та скорпіони навколо нього.

Аперґіс анітрохи не змінився. Худий, аж можна було кістки перелічити, сірий, як швабра, яка сто років не бачила води, чорні нігті, вузлуваті руки, борода, зашкарубла від бруду... Він мав усі ознаки бомжа, і тільки завдяки благородним рисам обличчя його з першого погляду можна було віднести до затворників, аскетів, далеких від землі містиків.

Симетрія брів, гармонія очей, витонченість носа й губ — усе це було при ньому, але понівечене наркотою, ломками, голодуванням, умертвінням плоті, екстазом... Його вродою можна було милуватися, як античними руїнами.

Насправді ж більша частина його обличчя була схована. Чоло прикривала шапка з чорного хутра, схожа на штраймл ортодоксальних євреїв. Нижня частина лиця аж до вилиць поросла бородою, яка нагадувала попелясті ліани в лісах Ангкору.

— Як справи, Еріку?

— Нормально.

— Добре доїхав?

— У жандармській машині.

Ньєман усміхнувся й потиснув чоловікові руку. Його кістляві пальці були обвішані кільцями наче просто зі східних пустель чи азійських прилавків.

— Навіщо ти мене покликав? Заради тебе я порушив свою обітницю мовчання.

— Я теж порушив чимало присяг, аби врятувати твою шкуру.

— Я тебе слухаю.

Без преамбул і попереджень Ньєман виклав йому цілу історію. Вбивства. Знаки. Посланці. Він говорив швидко, дуже швидко. Він знав, що самітне життя Еріка, або ж Антуана, анітрохи не вплинуло на його метикуватість.

— Ти, як завжди, знаходиш собі складні справи, — підсумував гість.

Ньєман подумав, що біографію затворника, який пережив незліченну кількість передозувань, тілесних покарань і прощ босоніж, навряд чи можна вважати зразком простоти, але нехай.

— Посланці — це дуже цікава релігійна група, — заговорив Аперґіс.

Чотири вбивства менш ніж за тиждень — це й справді було незвично. Але Антуан мав на увазі інше. Він збирався повідомити інформацію, відому ледве не йому одному. Анахорет був, так би мовити, посвячений у Божі справи. У царині релігій і священних текстів жодна бібліотека чи комп’ютер не видала б такого резюме, яке він міг надати за кілька секунд.

— Чимало релігійних общин працюють заради спасіння своєї душі. Вони йдуть слідом за Богом, ведучи бездоганно чисте життя.

— Цим посланці й займаються.

— Не зовсім. Вони вірять, що їхня плоть також спасенна.

— Не розумію.

— Вважається, що вони називаються «посланцями», бо подають приклад своєю непохитністю. Однак це лише незначна частина їхньої місії. Вони посланці у фізичному сенсі. Їхні послання