Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— Люку! Де ти? — вигукнув я.

— Тут, — відповів він.

Здавалося, голос долинає звідкілясь згори і праворуч. Я пірнув під низьку арку й опинився у яскраво-синій кімнаті, виготовленій з такої ж кристалічної речовини, як і все решта. Там я у кутку побачив спальний мішок та подушку. Світло лилося з маленького отвору на вісім футів вище.

— Люку? — запитав я.

— Я тут, — почулося у відповідь.

Я став просто під діркою, примружившись від сліпучого світла вгорі. Тоді прикрив очі долонею і побачив голову та плечі Люка. Його волосся скидалося на вінець мідного полум’я у сяйві чи то світанку, чи то надвечір’я. Він знову усміхався.

— Підозрюю, це вихід назовні, — зауважив я.

— Для мене, — відповів Люк.

— Що ти маєш на увазі?

У відповідь долинув гуркіт, і поле зору частково закрив край великого каменя.

— Що ти робиш?

— Ставлю цей камінь так, щоб можна було швидко закрити вихід, — відповів він. — А потім встромлю кілька клинків.

— Навіщо?

— Лишається достатньо крихітних отворів для повітря, щоб ти не задихнувся, — продовжував він.

— Чудово. До речі, а навіщо я тут?

— Не занурюймося в питання буття, — відказав він. — Ми ж не на семінарі з філософії.

— Люку! Трясця! Що взагалі відбувається?

— Хіба не очевидно, що я беру тебе в полон? — зауважив він. — До речі, сині кристали блокують зв’язок через Козирі, а також твої магічні здібності, якщо ти спробуєш поширити їх за межі цих стін. Наразі ти потрібен мені живим, але беззубим. Ще й там, де я швидко можу дістатися до тебе.

Я вивчав отвір і стіни.

— І не намагайся, — відрізав він. — У мене вигідніша позиція.

— Ти не думаєш, що винен мені пояснення?

З хвильку він подивився на мене, а тоді кивнув.

— Я мушу повернутися, — нарешті сказав він, — і спробувати взяти під контроль Колесо-Привид. Маєш ідеї?

Я розсміявся.

— Ми з ним зараз не в найкращих стосунках. Боюся, нічим не можу тобі допомогти.

Він кивнув.

— Я просто маю побачити, що можу зробити. Господи, яка зброя! Якщо не зможу підкорити його сам, то буду змушений повернутися і покопирсатися у твоєму мозку в пошуках ідей. Поміркуй про це, згода?

— Я багато про що міркуватиму, Люку. І частина з цього тобі не сподобається.

— Наразі у тебе, м’яко кажучи, зв’язані руки.

— Поки що, — зауважив я.

Він узяв камінь і почав його совати.

— Люку! — закричав я.

Він завмер, ретельно вивчаючи мене, і вираз його обличчя змінився, ставши враз незнайомим.

— Насправді це не моє ім’я, — зауважив він за мить.

— А яке ж тоді твоє?

— Я твій двоюрідний брат Рінальдо, — повільно сказав він. — Я вбив Каїна і практично впорався з Блейзом. Із бомбою на похороні прогадав. Хтось помітив мене. Я знищу Дім Амбера з твоїм Колесом-Привидом чи без нього — але з такою силою здійснити все було б набагато простіше.

— Яка муха тебе вкусила, Люку?.. Рінальдо? Навіщо ця вендета?

— Я почав з Каїна, — продовжив він, — адже саме він убив мого батька.

— Я... не знав, — мовив я, вдивляючись у застібку-фенікса, що палахкотіла в нього на грудях. — Не знав, що у Бранда був син.

— Тепер знаєш, друзяко. Це ще одна причина, чому я не можу відпустити тебе і мушу тримати в такому місці. Не хочу, щоб ти попередив інших.

— Ти не зможеш усе це провернути.

Кілька секунд він помовчав, а тоді знизав плечима.

— Пан або пропав — а спробувати мушу.

— А чому 30 квітня? — зненацька запитав я. — Скажи мені.

— Саме того дня я дізнався про батькову смерть.

Він узявся за камінь і затулив ним діру, тепер остаточно. Пролунало кілька ударів молотком.

— Люку!

Він не відповів. Крізь прозорий камінь я бачив його тінь. Трохи згодом він випростався, а тоді зник з поля зору. Я чув, як його черевики стукали об землю надворі.

— Рінальдо!

Він знову не відповів, а мені лишалося тільки слухати його подаленілі кроки.

* * *

Я лічив дні, спостерігаючи за освітленням і потьмаренням синіх кристалічних стін. Уже проминув місяць від миті мого ув’язнення, але я не знав, як швидко чи повільно плине тут час порівняно з іншими Тінями. Я обійшов кожен вестибюль чи кімнату цієї великої печери, але виходу не знайшов. Мої Козирі тут не працюють — навіть Козирі Долі. Моя магія позбавлена для мене жодного сенсу, адже не виходить за межі стін барви Люкового персня. Я вже відчуваю, що з радістю шукав би притулку в стані афекту, але мій розум уперто відмовляється здаватися йому. Надто вже багато загадок тривожать мене: Ден Мартінес, Меґ Девлін, моя Озерна Панна... Чому? І чому ж він провів стільки часу в моїй компанії — Люк, Рінальдо, мій ворог? Необхідно знайти спосіб попередити інших. Якщо йому вдасться налаштувати Колесо-Привид проти них, тоді Брандова мрія — а моє нічне жахіття про помсту — здійсниться. Тепер я бачу, що припустився багатьох помилок... Пробач мені, Джуліє... Я знову виміряю кроками межі своєї камери. Має ж бути тріщина десь у крижаній синій логіці, що оточує мене. Супроти неї постають мій розум, мої крики, мій гіркий сміх. До цього коридору, вниз тунелем. Синява повсюди. І Тіні не віднесуть мене геть, адже тут немає Тіней. Я Мерлін-бранець, син Корвіна-зниклого, і мою світлу мрію обернули проти мене. Я стережу власну в’язницю, неначе привад самого себе. Не можна дозволити, аби все закінчилося саме так. Можливо, в цьому тунелі чи в наступному...

Книга сьома

Кров Амбера

Переклала Галина Михайловська

Кірбі Мак Колі

Роздуми в кришталевій печері

Життя моє впродовж останніх восьми років протікало порівняно мирно, якщо не зважати на 30 квітня кожного року, бо саме цього дня хтось незмінно намагався мене вбити. Поза цим, моя академічна кар’єра, присвячена комп’ютерним наукам, та чотири роки моєї роботи на фірму «Ґранд Дизайн» виявилися корисним досвідом і дали мені змогу застосувати надбані знання до моєї розробки.