Читати книгу - "Гніздо Кажана"

Та вона полишиться, усе-таки полишиться, й буде, що буде.

Зрозумівши це, усе ж відчула полегкість, ніжно прилинула до його дужого тіла, обійняла за шию.

— Лізо, — прошепотів Ярослав у її напіввідкриті вуста, — люба моя, не треба мене мучити, скажи, що ти згодна.

Ліза поглянула туманливими очима.

— Ми ж з вами так мало знаємо одне одного.

Ярослав посміхнувся.

— Ми ж не за п’ять хвилин маємо вінчатися. У нас буде час краще пізнати одне одного, але я тебе вже й так вивчив достатньо.

Ліза теж посміхнулася.

— Справді? А як бути з почуттями?

Кажановський поглянув на неї швидко та гостро, поглянув так, що вона відчула, як запалалося лице, відчула себе геть ніяково. Нерозумна, нащо вона взагалі сказала про почуття? Виховані панночки її кола ніколи б не осмілилися сказати пану такого, й вона сама, коли почала приймати залицяння Раєвського — вона ж і куценьким словом не сміла сказати йому про почуття, хоча вже давно вважала, що кохає його. А зараз… що на неї, врешті, найшлося?

Зніяковівши, спробувала вивільнитися з рук Кажановського.

— Вибачте, я не мала цього казати…

Він ніжно, але наполегливо втримав її.

— Навпаки, про це мав першим сказати я… Лізо, я не можу цього пояснити, але відчуваю, що ти не байдужа до мене. Справді.

Вона вперто відмовлялася підняти на нього погляд.

Й мовчала.

Теплі пальці торкнулися підборіддя її, наполегливо й ніжно потягнули, змусили поглянути на нього.

Ліза вже вся горілася вогнем, палалося її лице, та все ж поглянула на нього, побачила зовсім поряд його чорні пильні очі й затріпотіла вся, коли він тихо прошепотів:

— Панночко Венгель-Розумовська, ви хоча б уявляєте те, що поробляєте зі мною? Ви непокоїте моє серце всі ці дні настільки сильно, й коли б не пішли завзято на цей розрив із Романом, я не знаю, що саме б робив, але неодмінно б забрав вас у кузена свого клятого.

— О! — видихнула ніжно.

— Ти не байдужа мені, Лізо, далеко не байдужа. Я не хочу промовляти пустих слів, слова взагалі є такими оманливими, але коли коханням є мої постійні думки про тебе, коли коханням є моя потреба у тобі, як у самому повітрі, як у самому житті, коли коханням є біль у моєму серці від того, що ти хотіла поїхати… то я кохаю тебе!

Ліза вся затріпотіла.

— Ярославе Кириловиче…

— Скажи, скажи, що почуття моє є взаємним.

Вона вагалася, вагалася, не знаючи, що очі все промовляють за неї.

— Ми ж ледь знайомі….

— Лізо, скажи, що це взаємно!

— Так, взаємно, — полишила нарешті відмовлятися від справжніх своїх почуттів, виказала правду.

Погляд чорних очей був таким близьким, таким гарячим.

— Й згодна стати моєю дружиною?

Ліза поглянула дещо хитрувато.

— Ну, мені потрібен час подумати… — не договорила, зойкнула лякливо й щасливо одночасно, коли він затиснув її обіймами.

— А вам, панно, не здається, що брати час на роздум запізно? Ми одні у вашій кімнаті, на вас з одягу лише ця тонка сорочка… Панно Венгель-Розумовська, ви ж є безнадійно скомпрометовані, а коли сюди увійде ваша надто вже правильна маман…

Ліза вдавано важко зітхнула.

— Тоді… тоді я згодна!

Видихнула заповітну згоду, але насолодитися його наступним щасливим поцілунком уже не встигнулася. За широкою спиною Ярослава, десь у іншому мов світі, заскрипілися, відчиняючись, двері, й пролунав голосок Мері — такий недоречний у ту мить.

— Лізо, ти вже прокинулася? Я… О, вибачте!

Закотивши очі під лоба, Ярослав всміхнувся та відсторонився, й Ліза побачила Мері, котра нерухомо застигла на порозі, побачила вдивоване личко сестри та вираз її великих, блакитно-ciрих очей. На Ярослава Кажановського Мері дивилася так, мов у його особі всі сили пекельні вирвалися зараз на світ білий і тримали силоміць сестру її в міцних обіймах. А ще у вигляді якому — лише в одній тонкій, шовковій сорочці. Бідна Мері, вона непорушливо заклякла на порозі й не була спроможною, здавалося, навіть поворушитися, не те що слово промовити.

— Мері, заходь, — на диво спокійним голосом запросила сестру Ліза, вивільняючись із обіймів Ярослава й зодягаючи на себе нарешті той клятий капот. — Не стій же у дверях.

Мері почала відчайно червоніти.

— Я… я б не хотіла заважати.

— Ну що ти, люба! — ласкаво докорила їй Ліза, наближаючись до сестри. Взяла холодні, ледь не крижані долоньки Мері до своїх гарячих рук, котрі ще хвилину тому пестили з жагучою ніжністю густе темне волосся Ярослава Кажановського. Й Мері несподівано здригнулася від того дотику, повелася так, мов то руки сестри — рідної єдиної сестри, заробилися для неї якось ураз огидними на дотик, огидними від того, що торкалися вони чоловіка, котрий був їй глибоко неприємним. Але вона нічого не сказала, дещо винувато поглянула на Лізу й увійшла до кімнати сестри. На Ярослава, котрий по-господарськи притулився до нічного столика біля ліжка й вилискував очима, вона намагалася навіть не дивитися.

— Я… я зайшла з тобою попрощатися, — напруженим, невпевненим голосом промовила Мері, уперто не бажаючи дивитися на господаря маєтку, де вони гостювали, й надто пильно вивчаючи ще сонливе, але вже розчервоніле, овіяне туманом насолоди лице Лізи, кучері тої неприбрані, й думала об тім, що якою ж гарною була зараз її Ліза й чи бачила ж вона коли ще сестру ось такою — сонячною та мов сяйливою внутрішнім світлом?

Ліза поглянула на свою валізу, а потім весело розсміялася.

— А я нікуди не їду.

Мері заблимала.

— Як? Ти передумалася їхати?

— Так, передумалася, а радше буде сказати, що мене вмовили залишитися, хоч я й вагалася, але… — Вона виразно поглянула на Ярослава, усе ще не спроможна до кінця повіритися в те, що дала згоду стати дружиною цього великого чоловіка. Й навіть страх перед будинком відступився в ній, вартувало лише зазирнути до очей його чорних.

Кажановський відхилився від столика.

—