Читати книгу - "Гніздо Кажана"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кажановський нечутно причинив за собою двері, й між сестрами на деякий час запалася мовчанка. Мері взагалі, видавалося, не знала, що й сказати, а Ліза мовчала, чекаючи, що скаже сестра.
— Лізо, — нарешті наважилася заговорити Мері, з розгубленим виглядом вдивляючись у щасливе лице сестри. — Лізо, люба, що відбувається? Ти одна й напіводягнена… в кімнаті з украй чужим тобі чоловіком… А коли б увійшла маман?
Лице Лізи спохмурніло.
— І що?
— Але ж маман…
Ліза роздратованим порухом відкинула назад, за спину, неприбране своє, густе темне волосся, й у зелених очах її промайнув біль.
— Маман більш не має наді мною влади, — досить прохолодно відгукнулася вона. — Я все життя намагалася бути їй покірною дочкою, а вартувало мені лише раз не скоритися, не зламати свою долю на догоду їй, як мене відразу ж зреклися, викинули геть, мов блохасте щеня.
Мері важко зітхнула.
— Так, але ж вона все одно наша мати…
— Мати! — з гіркотою в голосі промовила Ліза, але не стала далі виливати свою образу. — Ні, Мері, давай більш не будемо про це говорити, бо ти ж не гірш від мене знаєш маман, її важку натуру.
— Добре, давай не будемо. Краще поговоримо про тебе й про те, що ти робила наодинці з паном Ярославом? Чому цілувалася з ним?
Ліза несподівано розсміялася.
— Мері, я тебе благаю! Ну чому люди цілуються?
Мері почала стрімко червоніти.
— Ну, тому що… тому що це певно приємно є, коли тебе цілує кохана людина. Але — кохана, Лізо. Як же ти могла дозволити цьому жахливому чоловікові доторкнутися до тебе?
— А можливо, я зрозуміла, що він є моя кохана людина?
Мері, ураз пополотнівши, раптом почала хреститися, з перестрашеним виразом у великих очах вдивляючись у лице сестри й хмурячи високе чоло.
— Лізо, напоум тебе Пресвята Богородиця, що ж ти таке кажеш? Як можна цю людину називати коханою? Невже ти не бачиш, який він страшний? Він же божевільний, Лізонько, й мені вже зараз страшно за тебе…
— Мері, зупинися! Благаю, зупинися, інакше ми з тобою почнемо сваритися чи не вперше в житті. Ти упереджена надто проти Ярослава Кириловича, й тебе отруїв своєю ненавистю до нього Роман Якович, і ти дивишся на нього очима все того ж Романа Яковича, хоч нічого не знаєш про людину…
— Знаю!
— Зі слів Романа Яковича?
— А він обманювати на буде…
— Мері, досить. Ти помітила, що ми вже почали сваритися, а я цього не хочу. Ти знаєш моє…
— Що у вас тут за галас у таку ранню годину?
Ліза поморщилася й поглянула до дверей, на порозі котрих виднілася постать невдоволеної, заспаної маман, а з-за її спини до кімнати зазиралася допитлива пиця Парасі.
— Ми розмовляємо, — відповілася Ліза досить прохолодно.
— Розмовляєте? Добре ж ви розмовляєте, коли вас чутно ледь не на весь будинок і просто неможливо спокійно доспати. Що трапилося? — Колючий погляд маман пройшовся постаттю Лізи. — Ти ще тут? Ти ж, якщо мене не зраджує пам’ять, збиралася їхати.
— Я передумала.
— Справді?
Лице маман умить прояснилося, вона увійшла до кімнати Лізи, наказала Парасі причинити двері й ледь не соловейком заспівалася:
— Я знала, що Господь не полишить моїх материнських молитов, а як я вже просилася Його отямити тебе! Я розумію, що ти нервуєш перед весіллям, то є геть звична річ. Але тепер, коли ти чиниш єдино правильно, потрібно знайти любого Романа Яковича й вибачитися…
Ліза здригнулася.
— Маман, ні!
— Що за слова? Вибачитися конче потрібно…
— Я зостаюся в маєтку не тому, що повертаюся до вашого Романа Яковича. Це зовсім, зовсім інше. Я… я дала згоду стати дружиною Ярослава Кириловича, й це саме він умовив мене залишитися.
— Що?! — в один голос видихнули вражено маман з Мері, й уже за мить маман вчинила такий галас, що Ліза перестрашилася, аби до її кімнати не збіглася половина будинку.
— Елізо, ти… ти взагалі уявляєш, що ти кажеш? Як ти можеш проміняти Романа Яковича — цього янгола, найкращого з мужчин, цього неймовірного чоловіка на божевільного дикуна, на вовчиська…
— Маман, досить!
— Не затуляй мені рота!
— Маман, це невиховано так чорнити людину, в домі котрої ви живете й хліб котрої ви їсте!
Вгодоване лице маман перетнула презирлива усмішка.
— Ха! Та який він тут господар! Роман Якович — ось хто тут справжній господар, а те страховисько, що вештається зі своїм вовком, дуже скоро опиниться в будинку для божевільних. Мені Роман Якович про все розповів і вже домовився з лікарем, й за декілька днів він прибуде до нашого маєтку, щоб засвідчити душевну хворобу…
— Маман, що ви таке кажете? — похитала головою Ліза, — він зовсім не божевільний, невже ж ви не бачите?
— Я усе бачу, це ти в нас геть осліпла, — заперечила маман, пересмикнувши плечима. — Я вже запевнила Романа Яковича, що він може розраховувати на мою підтримку, й готова розповісти про всі дивацтва цього Ярослава Кириловича, про його геть дивну поведінку. А пригадай, на що схожим він був, коли ми приїхали?
Голос, що пролунав за спиною маман, був на диво спокійним, але, зачувши його, усі три представниці роду Венгель-Розумовських застигли на місці, а Ліза ледь не застогнала, вготована відразу померти від сорому за свою матір, що є такою нестриманою на язика.
— Й на що ж я був схожим?
Маман розгублено залупала блакитно-сірими своїми очима, котрі забігалися, мов у шкідливої кішки, що виїла з господарського столу глечик вершків. Чи не вперше в житті вона так розгубилася, що не могла й слова вимовити, й Ліза б посміхнулася, коли б не було так соромно.
Ярослав увійшов до кімнати.
— Хоча не відповідайте, я пам’ятаю, на що був схожим, — кепкуючи, він навіть уклонився маман, що нерухомо заклякла на місці. — Надзвичайно вдячний вам за викриття намірів мого кузена. Ця людина найближчим часом покине мій дім, аби ніколи сюди не повернутися. — Він досить делікатно змовчав про намірення маман допомогти його ославити й посміхнувся
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гніздо Кажана», після закриття браузера.