Читати книгу - "Королівський убивця"

Там на мене чекав Веріті, кімнату освітлювало лише полум’я каміна. Волосся в нього було розкуйовджене, а накидку він одягнув поверх нічної сорочки. Очевидячки, тільки-но встав з ліжка, і я приготувався почути будь-яку новину.

— Зачини двері! — наказав він мені. Я так і зробив, а тоді став перед ним. Я не міг зрозуміти, роздратованим чи веселим був блиск його очей, коли він зненацька спитав: — Хто така леді Червоні-Спідниці й чого вона сниться мені щоночі?

Я не міг ворухнути язиком. У відчаї думав, як глибоко проник він у мої сни. Я страшенно засоромився. Коли б стояв голим перед цілим двором, та й то не почувався б настільки виставленим напоказ.

Веріті відвернув обличчя і кашлянув, хоча то міг бути не кашель, а стриманий сміх.

— Годі, хлопче, я ще можу це зрозуміти. Я не хотів розкривати твоїх таємниць, це ти сам викладав їх мені, особливо впродовж останніх кількох ночей. Але я мушу спати, а не зриватися з ліжка в гарячці через твоє… захоплення цієї жінкою.

Він зненацька замовк. Мої щоки горіли палкішим вогнем, ніж будь-яке полум’я каміна.

— Ну гаразд, — трохи ніяково сказав він. Тоді різко: — Сідай. Я маю намір навчити тебе тримати при собі свої думки так само добре, як ти тримаєш на припоні свого язика.

Він похитав головою:

— Дивно, Фітце, що інколи ти можеш цілковито заблокувати свою свідомість для мого Скіллу, але виливаєш свої найінтимніші прагнення, наче вовк, що виє вночі. Припускаю, що причиною цього є завдана тобі Галеном шкода. Якби ж ми могли виправити це. Але якщо не можемо, то навчу тебе, чого зумію, коли тільки матимемо час.

Я не рухався. Зненацька виявилося, що жоден з нас не може глянути на іншого.

— Ходи сюди, — вимогливо повторив він. — Сідай тут, біля мене. Дивись у вогонь.

Цілу годину він змушував мене практикуватися, повторюючи вправи, завдяки яким мої сни залишаться зі мною або, що ймовірніше, я зовсім перестану бачити сни. Серце мені впало, коли я збагнув, що втрачу Моллі моєї уяви так само, як втратив справжню. Він відчув мою журбу.

— Гей, Фітце, це мине. Стримуй себе й терпи. Так можна зробити. Можливо, настане день, коли ти шкодуватимеш за теперішнім твоїм життям, вільним від жінок. Як я шкодую.

— Вона не хотіла заблукати, сір.

Веріті кинув мені зловісний погляд:

— Заміри не можуть змінити результатів. Вона королева-в-очікуванні, хлопче. Завжди мусить подумати, і то не раз, а тричі, перш ніж зробить щось.

— Вона розповідала мені, що Легконога побігла за конем Регала й не слухалась вудил. Звинувачуйте за це Барріча та мене, бо це ми мусили виїздити цього коня.

Раптом він зітхнув.

— Я теж так думаю. Вважай, що ти вже вилаяний, а Баррічу скажи, щоб знайшов моїй пані спокійнішого коня. І нехай їздить на ньому, доки не стане кращою вершницею. — Він знову глибоко зітхнув. — Мабуть, вона вважатиме це покаранням. Сумно гляне на мене тими великими блакитними очима, але не скаже ні слова всупереч. А, так. Тут нічим не зарадиш. Але невже вона мусила вбивати, а потім так безтурботно про це говорити? Що думатимуть про неї мої люди?

— Вона навряд чи мала вибір, сір. Невже для неї було кращим померти? А що подумають люди… гаразд. Солдати, які першими нас знайшли, вважали її відважною. І тямущою. Непогані риси для королеви, сір. А особливо тепло говорили про неї жінки з вашої охорони, коли ми поверталися. Тепер вони вбачають у ній свою королеву куди більш, ніж коли б вона плакала та розпачала. Підуть за нею без застережень. За таких часів, як тепер, можливо, королева з ножем дасть нам більше сили духу, ніж жінка, що прикрашається коштовностями й ховається за стінами.

— Можливо, — тихо сказав Веріті. Я відчував, що він не погоджується. — Але ж тепер усі знатимуть про перекованих, що збираються довкола Оленячого замку.

— А заодно знатимуть, що рішуча людина може від них оборонитися. Судячи з розмов ваших охоронців при нашому поверненні, за тиждень перекованих буде куди менше.

— Я знаю. Дехто вбиватиме своїх рідних. Перековані чи ні, це кров Шести герцогств ми проливаємо. Я намагався не допустити до того, щоб моя гвардія вбивала мій власний народ.

Настала коротка тиша, під час якої ми обидва зауважили, що він без жодних докорів сумління доручив таку ж роботу мені. Убивця. Це назва для того, ким я був. Я зрозумів, що не маю честі, яку треба берегти.

— Це неправда, Фітце, — почув він мої думки. — Ти бережеш мою честь. І за це я віддаю тобі честь, бо ти робиш те, що мусить бути зроблено. Огидна робота, прихована робота. Не соромся, що ти працюєш, аби вберегти Шість герцогств. Не думай, що я не ціную твоєї праці тільки тому, що вона мусить залишитися таємною. Цього вечора ти врятував мою королеву. Я цього не забуду.

— Вона не потребувала великої допомоги, сір. Вірю, що вціліла б і сама.

— Гаразд. Не будемо більше про це гадати. — Він замовк, тоді ніяково сказав: — Я повинен тебе нагородити, знаєш.

Коли я розкрив рота, щоб запротестувати, він жестом руки заборонив мені говорити.

— Я знаю, що ти нічого не вимагаєш. Знаю, що між нами аж надто багато всього й жодної нагороди не було б достатньо, щоб виразити мою вдячність. Але більшість людей про це не знає. Чи ти хочеш, аби в Баккіпі казали, що ти врятував життя королеви, а король-в-очікуванні нічим тебе не винагородив? Але ж я не знаю, що можна тобі подарувати… це має бути щось помітне, а ти мусиш певний час його носити. Принаймні це я знаю з мистецтва правління. Меч? Щось краще за той шматок заліза, який ти носив цього вечора?

— Це старий клинок, з яким Год наказувала мені вправлятися, — захищався я. — Він добрий.

— Безперечно. Я попрошу її, щоб вибрала для тебе ще кращий і додала оздоби на руків’ї та піхвах. Так можна?

— Думаю, що так, — збентежено відповів я.

— Гаразд, а зараз повертаймося в ліжко? То я зможу нарешті спати чи ні?

Тепер не було жодного сумніву, що в його голосі звучать веселощі. Мої щоки знову зайнялися.

— Сір, мушу спитати… — я плутався