Читати книгу - "Українське письменство"

З «Очерками бурсы» «Люборацькі» спадаються головно в тій частині, де списане перебування Антосеве у Крутих; значно менше подібного у розділах, що містять відомості про семінарське його життя. Досить першого побіжного погляду, щоб установити риси схожості обох авторів: ми вже одмітили однакові наголоси, поставлені на тих саме сторонах бурсацького життя. Але разом з тим дуже скоро з’ясовується і значна їх відмінність щодо оформлення художнього. Про те я вже писав у своїй статті «Анатоль Свидницький, його постать і твори»[469] — коротенько на тому спинюсь і тепер. По-перше, Свидницький дав свій нарис духовної школи як певну смугу в житті одного з своїх героїв, як сумний факт у родинній історії «Люборацьких», що посіяв у тій хорошій сім’ї внутрішній нелад та незгоду. Тим часом у російського письменника для такого оформлення не знайшлось «епічного спокою», і подібний задум не дійшов виконання. Так розповідає принаймні біограф Помяловського Н. А. Благовєщенський: «Еще по выходе из семинарии он начал писать большой рассказ «Данилушка», намереваясь героя рассказа провести через всю бурсу и таким образом намереваясь при этом дать полную картину бурсацкого воспитания; но потом отложил эту работу надолго». Яка була причина тих вагань? На думку Благовєщенського, «он боялся как-то разбередить на дне души своей старые полузажившие раны, снова перечувствовать впечатления бурсы и в то же время боялся быть небеспристрастным». Нарешті, цієї теми йому довелося торкнутися під напосіданням редакції «Век». З’явився перший начерк «Зимний вечер в бурсе», що мав заразом бути й останнім, але громадська увага, враження й розмови примусили Помяловського взятися до продовження нарисів. «Всех очерков предполагалось до 20, и в них он думал исчерпать весь быт бурсацкий»[470]. Раз відтворення бурси в художньому оповіданні було неможливе, Помяловський вирішив скористатися формою напівбелетристичного, напівпубліцистичного етюду, надолуживши відсутність спокою та пластичності систематичністю замалювань та привнесенням громадсько-педагогічних оцінок. Твір вийшов гострий, неспокійний, в характерній для тих часів викривальній («обличительной») манері. «Надо удивляться, — читаємо у біографа, — с какой ясностью и изумительной верностью (?) припоминал он малейшие подробности бурсы… Он снова точно превратился в бурсака; среди знакомых только и толковал о разных неприятностях бурсачества, в светских обществах с каким-то болезненным наслаждением рассказывал сцены одна другой циничнее и отвратительнее. Благовоспитанных людей, конечно, коробило от этих рассказов, а ему то было любо. «Нет, вы узнайте, какая жизнь создала нашего брата; я покажу вам, что значит бурсак, я заставлю вас призадуматься над этой жизнью». Помяловський-письменник немовби мстився на бурсі за Помяловського-бурсака, зводив з нею задавнені, але все ще свіжі особисті рахунки. Його робота відбивалася на душевному його стані; нервове роздразнения шукало виходу, і, видимо, він переживав щось подібне до Костомарова, що, пишучи про Стеньку Разіна, бив посуд з власного буфета. «Вследствие этих работ, — згадує біограф, — и некоторых других причин Помяловский сильно изменился, стал желчен, придирчив, возненавидел окончательно официальность и отсутствие искренности, готов был на всякий скандал, чтобы только досадить ненавистному для него барству». Не диво, що й результати цієї робота були далекі від завершеної манери «народжених під липами» «бар-писателей» — гострі, з підкресленими, з докладними публіцистичного характеру втручаннями авторськими, зафарбовані сарказмом, перейняті подекуди навмисною грубістю.

Всі ці відомості та помічення і підказали мені таку порівняльну характеристику російського та українського творів: «Писання Помяловського про бурсу — писання à thèse. Відповідні сторінки Свидницького вражають певною художньою безсторонністю і, хоч написані на підставі ще свіжих вражень від бурси, нічого не мають спільного з манерою «обличительною» і до сфери «художньо-служилого слова» не належать. В них немає умисного згущування фарб. Поряд із смотрителем-хабарником, різками та бідуванням на угодних начальству школярських «станціях» ми сприймаємо в них теплий колорит і сонце Поділля, дитячі подвиги і веселі шкоди, легке повітря й поезію дитинства — все те, чого немає в гнітючих начерках російського письменника. Але «Очерки» Помяловського навіть і в нескінченому вигляді є ґрунтовна, систематично розроблена монографія; начерки ж духовної школи у Свидницького — тільки талановито зроблений епізод, що далеко поступається перед російським твором повнотою та детальністю малюнку»[471].

Ця моя характеристика, здається, досить розважена, видалася сумнівною проф. О. І. Білецькому, і він присвятив їй дві сторінки у своїй передмові до українського перекладу «Очерков бурсы». Проф. О. І. Білецькому видається несправедливим мій закид щодо згущених фарб у Помяловського, і він посилається на «Записки» Д. І. Ростиславова, як на доказ того, що автор «Очерков» «нічого не вигадав». Проф. Ростиславов був відомий знавець духовної школи, писав спокійно і на великім віддаленні від дитячих своїх вражень, але світлих сторін бурси, мовляв, і він не згадує. А варт перечитати хоч би нарис Решетникова «Меж людьми», щоб не називати наївним висновку Писарєва про більшу потворність та жах старої бурси супроти колишньої ж каторги. І нарешті проф. О. І. Білецький закінчує: «Порівнюючи бурсу Помяловського з тією бурсою, яку змалював наш Свидницький, треба пам'ятати, що різниця межи двома змалюваннями не в тому, що Помяловський публіцист, а Свидницький чистий художник, а в їхньому художньому стилі, зумовленому різницею психології та ідеології письменників».

Всі ці уваги проф. О. І. Білецького потребують, щоб спинитися над ними уважніше.

Отже, 1) «Помяловський не вигадав і не видумав нічого». На думку проф. Білецького, з нього — типовий збирач людських документів, «на кшталт тих, які пізніше і з іншим змістом виготовляв фундатор французького натуралізму Золя». О, певна річ, це так, — і, зіставляючи свідчення Помяловського з признаннями мемуаристів, я приходжу до того ж висновку. А втім, це