Читати книгу - "Українське письменство"

що Помяловський мав торкнутися і світлих сторін бурсацького життя, немовби вирівнюючи спершу накиданий образ. Про таке ж згущення фарб, наслідком задуманої ударності цілого твору, говорить і В. Острогорський у своїй статті, писаній з приводу 25-х роковин письменникової смерті[476]. Він відзначає, що духовна школа не тільки неґативно діяла на Помяловського, що «несмотря на все безобразие бурсацкой жизни, в семинарии, где Помяловский пробыл с 1851 по 1857 год, были некоторые факты, действовавшие на него относительно благоприятно. Таковы упражнения в сочинениях[477], дававшие все-таки некоторый толчок мысли, товарищеский журнал «Семинарист», наконец, хотя и схоластические, но довольно сносные лекции Мишина по логике и психологии… Да и вообще в последние два года в семинарии, как и во всей русской жизни, повеяло новым духом; неоконченный очерк «Переходное время бурсы» уже намечает несколько это веяние». Додамо тут, що Острогорський належить до апологетів Помяловського і, відзначаючи в його начерках риси певної згущеності, анітрохи не солідаризується з тими голосами, що закидали Помяловському вигаданість його бурси, а кошмарність загальної картини шкільної з’ясовували білою гарячкою автора[478].

Так само нічого не вигадав і Писарєв у своїм «сравнительно-анатомическом» етюді про «погибших и погибающих», про стару бурсу і сучасну їй каторгу. Не можна заперечити, що він ішов від «людських документів», які зібрав Помяловський. Тільки освітлення белетриста він зробив ще різкішим і в результаті свого порівняння «погибших» та «погибающих» установив десять переваг «Мертвого дома» Достоєвського над бурсою Помяловського.

Але на цьому треба покласти особливий наголос: «мертвого дома» не взагалі, а каторги Достоєвського, над бурсою не взагалі, а над бурсою Помяловського. Невідомо, як змалював би бурсу Достоєвський, але можна наперед сказати, що по-іншому: в мистецтві Достоєвського інтерес до побутових форм не відіграє тієї ролі, як у Помяловського, та й недарма старомодно-красномовний мемуарист прирівнював його творчість до «глибокої шахти, прокопаної в найглибші надра людської душі», «до складних та поплутаних ходів підземних, що таять у своїх закутках золото сердечних зворушень, сльози чулості та співчуття людському нещастю»[479]. Можна думати, що по-іншому змалював би «мертвый дом» і Помяловський з своєю манерою добирання «людських документів», з своїм хистом викривача-«обличителя». Проте Писарєв зовсім не звертав уваги на те, що Помяловський мав на думці змалювати бурсаків «погибающими», на той час як тенденція Достоєвського була зовсім протилежна — показати «погибший народ» не до краю спустошеним та пропащим; Писарєв не ставить питання про переломлювання дійсності в митцеві, отже, і висновок його позначений рисами наївно-реалістичного утотожнення художніх образків з відповідними їм фраґментами позаестетичної дійсності.

Переходимо до третьої уваги проф. О. І. Білецького: відмінність у письменницькій манері українського й російського автора треба з’ясовувати одмінністю їх психоідеології.

Ця увага, безперечно, справедлива, потребує певного уточнення та деталізації. Тим більше, що на перший же погляд у соціальній фізіономії обох авторів виступають не риси відмінності, але риси схожості, і то схожості разючої. По-перше, обидва автори походять з нижчих шарів духовенства: Помяловський — син диякона з Охти, петербурзького пригороду; Свидницький — син диякона з сіл Маньківки та Паланки на Гайсинщині, що потім виходить на сільські панотці, але, не маючи освіти, не має і жодних перспектив на дальше службове просування. По-друге, обидва належать до тої самої доби; народилися одночасно — Свидницький 3.VII.1834 р., Помяловський р. 1835[480] — одночасно проходили духовну школу, р. 1843-го вступили до бурси, р. 1851-го перейшли до семінарії, р. 1857-го обидва розпрощалися з нею. По-третє, обидва в своєму середовищі почували себе негаразд і кінець кінцем розірвали з ним і з духовною школою. Помяловський, як розповідає його біограф, при величезних своїх здібностях, не виявляв жодної охоти до семінарської науки і скінчив передостаннім у списку, з препоганим атестатом. Свидницький вибув перед закінченням курсу, не вважаючи на блискучу обдарованість, що давала його батькові підставу мріяти про архієрейську кафедру для сина. По-четверте, обом письменникам властиве однаково різке самоусвідомлення «різночинців», нових людей, вороже настроєних супроти попередньої літератури та пануючих шарів соціальних. «Где те липы, под которыми протекло мое детство?» — питає один із героїв Помяловського і сам собі відповідає: «Нет тех лип и не было никогда». Н. Благовєщенський пригадує, як, збираючись із центру на Охту, Помяловський повторяв іронічно, що їде до «рідних лип». У споминах М. Успенського, недавно, між іншим, процитованих в статті про літературний побут[481], Помяловський так говорить до мемуариста: «Послушай, брат, ведь мы с тобой сила. Не правда ли? Давай бросим литературу. Ведь ты очень хорошо знаешь, что ее судьбами заправляют эксплуататоры, которые высасывают из нас кровь». — «Ну, а чем же мы с вами будем заниматься?» — «Во-первых, откроем булочную… это, я тебе скажу, очень выгодно, потому тут главную роль играет припек… Затем сами будем издавать какой-нибудь листок или газету». Відомо і те, як в останні свої дні Помяловський, пригадуючи за чаркою минулі дні і все заподіяне йому лихо, кричав, задихаючись від злості: «Прокляті, як я вас ненавиджу! Ви струїли все моє життя, ви розбили кращі мої надії!» Пишучи свої белетристичні твори, він любить підкреслювати свою зацікавленість моментами гонорару і, збираючись писати про бурсу, запитує товаришів: «Продать мне бурсу ан нет?» Про Свидницького