Читати книгу - "Українське письменство"

слова Хоцінського, щоб роздмухати в Ясеві «ту пиху, що лежить в основі польсько-шляхетської натури». Ту ролю, яку при Ясеві пан Хоцінський виконує своїми оповіданнями, супроти Лемішки-Лемішковського Зося відіграє за допомогою свого непереможного кокетства. Вона підкоряє його всього, розслабляє його волю, сварить з батьком, улаштовує хатнє життя на свій кшталт і по своїй уподобі, і тільки з упадком Зосиних чар жіночих та небувалим зростом її примх Лемішковський показує їй, що «тиха вода греблі рве». Згодом, тільки по втраті сердечної і простої Гані, прозріває і друга жертва польщизни — Ясь Серединський.

Не тяжко розглядіти характеристичну рису Нечуєвого наставлення в питанні про полонізацію. Все питання зведене кінець кінцем до польсько-шляхетської інтриґи, а вістря всього викладу скероване проти жіночого лукавства, якому й приписано таку абсорбційну та руйнуючу ролю. Ширшого тла, сучасних обставин соціально-політичних у повісті саме й нема. В цьому розумінні «Люборацькі» стоять без порівняння вище від «Причепи». Правда, і в «Люборацьких» яскраво виступає в ролі спокусника солодьківський пан Росолинський, і в «Люборацьких» автор згадує про польське лукавство: «Ляхи нарід облесний, знають, з якого боку підійти і так примаслиться, що й сто голов май, не вгадаєш, що в ньому кипить», — але дійсні причини денаціоналізаційного процесу, на його думку, лежать десь глибше. Вони — в проказаному цілою системою відносин економічних, соціальних, культурних, бажанні самих попівен і паніматок «запаніти»: Свидницький нотує про Масю, що панування прилещало небогу. Вони — у давньому, традиційними стосунками зумовленому, поглядові, ніби вище полірування дається тільки польською мовою, звичаєм, цілим декорумом (Уляна, служниця Печержинської, та її розмова з Масею), і в повному незнанні, на яких ще стежках можна того культурного обличчя, тієї цивілізованості шукати. «Сліпому що? Скачи, бо рів», — резюмує автор і змальовує, як неминуче піддаються загальній тенденції панотець і паніматка. «Такий світ настав!» — кілька раз коротко цю соціальну зумовленість характеризують старі Люборацькі. З погляду уміння авторського доглянути в індивідуальній історії персонажів загальну соціально-економічну та культурно-національну кон’юнктуру раніше написана хроніка Свидницького далеко краще, аніж Нечуєва «Причепа», відповідає теорії «розумного битопису».

Не вважаючи на всю видиму свою простоту та схематичну нерозробленість останніх глав, «Люборацькі» переважають «Причепу» і з погляду композиційного. Вони не завантажені без потреби матеріалом описового характеру, що, по суті, не має відношення до дії, — а в «Причепі» такого матеріалу аж занадто: товариська пиятика панотців Федора та Мойсея (останній не відіграв жодної ролі в дальшому ході повісті), Ганине весілля, товариські гулянки, які справляють Лемішковські (розд. VIII), і т. п. У «Люборацьких» всі головніші для задуму авторського моменти в історії героїв розроблені детально, моменти другорядні полишені в затінку; на той час у «Причепі» центральне місце фабули — роман Яся Серединського з Зосею Лемішковською — розповіджений коротко, прихапцем, і вся повість сходить, по суті, на дві, зведені в один вузол експозиції, — експозицію Серединських і експозицію Лемішковських. Виписані вони з незвичайною докладністю, а самий вузол, що має бути фабульним осереддям повісті, ледве держиться і відразу переходить у коротко, стисло розказаний «тургенєвського» типу епілог. Автор немовби не знає, що йому робити з героями, що стали в складніший фабульний межи собою стосунок: знаючись на епічному описуванні, на жанрових картинах, пейзажах тощо, смакуючи статичні деталі, він не вміє і не любить розробляти дію.

З відповідними змінами те саме треба сказати про «Люборацьких» у порівнянні до пізнішої повісті Нечуєвої — «Старосвітських батюшок та матушок». Тема «Батюшок» — зіставлення старого і нового попівства — стикається з темою «Люборацьких» не менш від «Причепи». Дія діється в 30—40-х рр. XIX в., і задача авторова в ній — «показати ті умови й процеси, що доводять кінець кінцем до цілковитого розбрату народу з інтеліґенцією, найперше з духовенством». Проте: а) ці процеси показано головно в ділянці господарства та матеріального побуту, без переважного інтересу до моментів національного самоусвідомлювання старого духовенства (на недостатність національного колориту вказував Нечуєві, між іншим, Теофан Лебединцев у цікавих листах під час друкування повісті в «Київській старині»)[485], б) моменти, що мають центральне значення в розумінні соціальної характеристики — вибори священика парафією і консисторське призначення, інвентарі і панщина на попа і т. д. — поступаються місцем перед етнографічними етюдами, жанровими сценками і т. п. матеріалом, не кажучи уже про такі епізоди, як Балабушине залицяння до Орисі та «гарбузова пригода». Докладніше на тому спинятися не буду: цього досить, щоб признати характеристику Огоновського, до «Люборацьких» застосовану, більш відповідною до «Старосвітських батюшок та матушок», бо це справді ланцюг мало пов’язаних у фабульну єдність етнографічних нарисів, «з закрасою поетичною», розуміючи під останньою оздоби з народно-поетичного запасу.

Натомість «Люборацьких» вірніше буде назвати першою реалістичною повістю в українськім письменстві, як характеризував її Франко. Своїм стремлінням служити художніми своїми образами цілям глибшого зрозуміння суспільних стосунків своєї доби Свидницький значно в своїй повісті випереджав пізніших прозаїків (як Нечуй та інші). В цьому сенсі і приймаємо ми висновок критика «Київської старини» про те, що Свидницький відразу твердою ногою став «на почву строго реальную». Він справді «сумел поставить факты пережитой и наблюдаемой им действительности в связь с общими условиями жизни и быта, уяснить их с точки зрения этих общих начал в прекрасной художественной форме».

Додаймо ще, що ця форма була інколи навіть занадто для українського читача свіжа та смілива і випереджала його уподобання.

4

Літературна історія «Люборацьких» належить до найсумніших сторінок в українськім письменстві.

В свій час, як ми знаємо, повість не була надрукована. В тих умовах, в яких авторове життя проходило в 60-х рр., — реакція, повна відсутність українського часопису, служба на провінції, що відтягала від літературних інтересів, — Свидницький не міг дати їй ходу. Тільки де-не-де в пізніших своїх фейлетонах використав він одну-дві сценки зі своєї давнішої хроніки (напр.,