Читати книгу - "Ненависть при світлі, Роза Фаєр"

Ми їхали і їхали. Серце калатало десь у вухах. Через дві години я зрозуміла, що ми повністю покинули межі міста. Опинившись десь у сільській місцевості все далі і далі не з'являлися житлові поселення.

Мабуть,він точно псих і я сама віддала йому себе. Бляха... невже можна бути такою дурепою. За цей час поїздки ми майже не говорили.

А попередньо наговорили одне одному стільки,що нічого доброго це не принесе. То чому він мені допомагає і куди взагалі везе.

Раптом ми з'їхали на лісову дорогу. Вже темніло і я розуміла, що цей тим зможе зробити зі мною все, що захоче.

І моє тіло знайдуть десь весною,а може і не знайдуть. Мало,які звірі зможуть зустріти його першим. І я сама,як дурепа на це повелася.

Тут ми різко затормозили. В світлі фар я побачила невеликий будиночок. Він був гарним та трохи недоглянутим.

-Поки побудемо тут,-заглушує мотор.

-Як тебе взагалі звати?-вперше за всю дорогу дивлюся йому в очі.

-Артур,-швидко відповідає і починає виходити з автомобіля.

-Єва...

-Я знаю,як тебе звати,-за цими словами хлопає дверима.

Я ж шумно видихаю. Мені трохи лячно. Здається, що я зробила занадто необдуманий вчинок і це точно вилізе мені боком.

Точніше,не здається. Так воно і є. Я з якогось дива піддалася паніці і втекла невідомо куди і з ким.

І саме зараз в темряві лісу,я відчула реальний страх. Особливо,коли згадала фільм " Дівчина з підвалу".

Страх,наче холод заліз під саму шкіру і став душити. Дихати було все важко і сукня стала важкою.

Я боялася.. вперше в житті так себе почувала. Водночас картала себе і сварила за безросудливість.

Різко відкриваються дверцята автомобіля.

-Тобі, що потрібно окреме запрошення чи будеш спати тут,-його голос не був лихим,хоч і казав він це з явним незадоволенням.

Та чомусь я раптом відчула, що саме його боятися не варто. Того,що я втекла в одній сукні незрозуміло куди і з ким,так.

Це навіть звучить жахливо. Одразу ж,постає запитання,ти дурненька чи що?

Проте,коли Артур був поруч,я чомусь заспокоювалася. Мабуть,це наївно.

 Або ж я просто намагаюся виправдати свій вчинок. Час покаже..

Та зараз я заспокоїлася. Так само різко,як і розхвилювалася.

-А я зрозумів. Вам потрібно подати руку?-глузує з мене,не дочекавшись відповіді на попередні слова.

-Ні,що ви. Так себе не напружуйте,-відплачую йому тією ж монетою.

Далі починаю виходити з авто. Та невдало стаю на край своєї сукні і фактично вилітаю вперед. При цьому, правда, стикаючись з Артуром та майже не збиваючи його з ніг..

Хоча ні. Я врізалася,наче у скелю. Таку міцну і захоплюючу водночас. Він просто,як я зрозуміла,неочікувала такого і в нього спрацював рефлекс.

Та я встигла за той час оцінити його статуру. І скажу я вам, що не проти того, щоб він прив'язав мене до ліжка.

Правда,в розумних межах..

-О,ні. У що я вляпався,-закочує очі Артур,ставлячи мене на ноги.

-Вибач, просто сукня довга,-більше бурчу чим перепрошую.

-Ну, звісно,-продовжує незадоволено відповідати.

А мене це чомусь раптом виводить з себе. Якого тоді він взагалі мене зачіпав. Якщо йому все так не подобається,то лізти рятувати не потрібно було. Сама б якось викрутилася...