Читати книгу - "Аутсайдер"

Відкинувши тростину — вона її тільки вповільнить, — місіс Ґібсон розчепірила ноги, бочком спустилася по сходах і, похилившись, підтюпцем подолала дев’яносто футів [131] відстані між двома задвірками, не тямлячи власних болісних скриків — сідничний нерв оголосив ядерну війну, розриваючи її від щуплих сідниць до лівої стопи.

Стара схилилася над Пітерсоном, оглянула набрякле багряне обличчя, висолоплений язик і мотузку, що глибоко вп’ялася в пухку плоть шиї. Джун просилила пальці під мотузку і з усієї сили потягнула, чим накликала ще один вибух болю. Крик, що вихопився з неї на цей раз, вона таки почула: високий довгий ридливий зойк. У будинках на їхній вулиці спалахнули вогні, та місіс Ґібсон їх не побачила. Мотуз­ка нарешті стала піддаватися, дякувати Господу, Ісусу, Марії та всім святим. Джун чекала, щоб містер Пітерсон зробив ковток повітря.

Він не дихав.

Першу половину свого трудового стажу місіс Ґібсон пропрацювала касиркою в Першому національному банку Флінт-­­Сіті. В обов’язковому пенсійному на тій посаді віці шістдесяти двох років вона звільнилася й пішла на курси, щоб отримати кваліфікацію з догляду за хворими на дому та поповнювати свій пенсійний рахунок ще до сімдесяти чотирьох років. На одному із занять неодмінно пояснювали принципи СЛР [132]. Тож тепер вона стала навколішки перед масивним тілом містера Пітерсона, підвела йому голову, защепила пальцями ніздрі, розтулила рот і притиснулася своїми губами до його.

Вона вже була на десятому подиху, і голова відчутно паморочилася, коли до неї приєднався містер Джаґґер, що жив навпроти, і постукав пальцем по її кістлявому плечу.

— Він мертвий?

— Ні, якщо я зможу цьому зарадити, — відповіла місіс Ґібсон.

Вона схопила кишеню свого домашнього халата і намацала чотирикутник мобільника. Дістала телефон і наосліп кинула за спину.

— Дзвоніть дев’ять-один-один. І якщо я знепритомнію, вам доведеться мене замінити.

Але вона не знепритомніла. На п’ятнадцятому подиху, а саме тоді вона вже мало не падала без тями, Фред Пітерсон зробив глибокий, гуркотливий вдих самотужки. Тоді ще один. Місіс Ґібсон чекала, поки він розплющить очі, а коли цього не сталося, відкотила одну повіку. Під нею — нічого, крім склери, тільки не білої, а червоної від порепаних кров’яних судин.

Фред Пітерсон вдихнув утретє, потім знову зупинився. Місіс Ґібсон взялася робити непрямий масаж серця, скільки сил вистачало, не знаючи, чи допоможе, проте з надією, що не завадить. Вона помітила, що біль у спині й нозі відступив. Чи можна вигнати ішіас із тіла психічним шоком? Звісно що ні. Дурна думка. Річ тільки в адреналіні, і щойно його запас вичерпається, їй буде зле, як ніколи.

Крізь темряву раннього ранку пливе сирена, набли­жається.

Місіс Ґібсон знов узялася проштовхувати повітря в горлянку Фреда Пітерсона (найінтимніший контакт із мужчиною з 2004 року, відколи помер її чоловік), зупиняючись щораз, як відчувала, що провалюється в сіру непритомність. Містер Джаґґер не пропонував її замінити, та вона і не просила. Поки не приїхала «швидка», вони з Пітерсоном були сам на сам.

Інколи, як місіс Ґібсон зупинялася, містер Пітерсон робив один із тих глибоких гуркотливих вдихів. Інколи не робив. Вона майже не усвідомлювала, що між двох суміжних подвір’їв уже запульсували червоні вогники «швидкої», що вони стробують по зубчастому уламку гілки каркасового дерева, на якому намагався повіситися містер Пітерсон. Один із фельдшерів допоміг їй підвестися, і вона могла стояти, майже не відчуваючи болю. Це було неймовірно. Яким би швидкоплинним не було це диво, вона з удячністю його приймала.

— Далі ми самі, місус, — сказав фельдшер. — Ви збіса добре попрацювали.

— Ще й як, — підхопив містер Джаґґер. — Ти врятувала його, Джун! Ти врятувала життя цьому бідоласі!

Відтираючи з підборіддя теплу слину (суміш її та Пітерсона), місіс Ґібсон промовила:

— Може, так. А може, було б за краще, щоб не врятувала.

  7

У четвер о восьмій годині ранку Ралф косив траву в себе на задвірку. Перед ним простягався день, позбавлений зобов’язань, і косіння було єдиним заняттям, яке він зміг наразі собі придумати… проте мозок не зупинявся ні на мить, мов білка в колесі: понівечене тіло Френка Пітерсона, свідки, відеоматеріали, ДНК, натовп перед судом. Здебільшого це. І з якоїсь причини його розум увесь час повертався до дівчини зі шлейкою ліфчика на плечі — яскраво-жовта стрічка, що смикалася вгору й униз, поки дівча трусило кулаками, сидячи на плечах у свого хлопця.

Він ледве почув дзеленчання ксилофона зі свого мобільника. Вимкнув косарку й прийняв виклик, стоячи посеред моріжка в кросівках і з голими литками, припорошеними травою.

— Андерсон.

— Це Трой Рамадж, босе.

Один із тих двох офіцерів, що арештовували Террі. Здавалося, це було так давно. Як кажуть, в іншому житті.

— Що там, Трою?

— Я зараз у лікарні з Бетсі Ріґґінз.

Ралф усміхнувся — останнім часом цей вираз так рідко з’являвся на його обличчі, що здавався чужорідним.

— То вона народжує.

— Ні, поки ні. Шеф попросив її сюди прийти, бо ви у відпустці, а Джек Госкінз і досі рибалить на озері Окома. І послав мене разом із нею, за компанію.

— У чому річ?

— Кілька годин тому бригада «швидкої» привезла сюди Фреда Пітерсона. Він спробував повіситися в себе на задвірку, та гілка, до якої він прив’язав мотузку, зламалася. Пані, що живе в сусідньому будинку, місіс Ґібсон, робила йому «рот у рот» і витягла з того світу. Прийшла до лікарні, щоб дізнатися, як він, і наш голова зажадав, щоб я взяв у неї свідчення — мабуть, то за протоколом треба, — але, як на мене, це питання закрите. Бачить Бог, у бідолашного було немало причин спустити душу.

— У якому він стані?

— Лікарі кажуть, що мозкові функції на мінімумі. Шанс, що він прийде до тями, — один із сотні. Бетсі подумала, що вам буде цікаво знати.

На секунду Ралфу здалося, що миска пластівців, яку він з’їв на сніданок, от-от попроситься назовні, і відвернувся праворуч від косарки «Лоунбой», щоб не обляпати корпусу.

— Босе, ви ще там?

Ралф глитнув кислу суміш молока і «Райс Чекс».

— Тут. А де зараз Бетсі?

— У Пітерсона в палаті, разом із місіс Ґібсон. Детектив Ріґґінз відправила мене зробити цей дзвінок, бо в реанімації не можна користуватися мобілками. Лікарі запропонували їм кімнату для розмови, та Ґібсон сказала, що хоче відповідати на запитання детектива Ріґґінз у присутності Пітерсона. Наче гадає, що він може їх почути. Приємна літня пані, та спина її просто вбиває, видно з того, як вона ходить. Чого вона взагалі тут? Це ж не «Добрий лікар» [133], ніякого чудесного зцілення не буде.

Ралф здогадувався про причину. Ця місіс Ґібсон, певно, обмінювалася