Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Довго розповідати, — стенув плечем Барвінок. — Та якщо коротко, то після того, як я знову відродився, мені сказали, що за прожите мною попереднє життя я гідний вважатися святим…
— Еге ж, так воно і є! — радо вигукнув я. — Коли ми вас зі Швайкою ховали, то Вирвизуб так і сказав: якби у вовчому роду були святі, то Барвінок за свою хоробрість і відданість неодмінно став би одним із них.
— Спасибі йому за це, — відказав Барвінок і підвівся. — Втім, щось я забалакався з вами. Бачите, де я, а де моє світило, — кивнув він на Місяць. — Тож бувайте, друзяки, і до зустрічі якщо не в цьому, то в інших світах!
Він ступив кілька кроків, тоді, начебто щось пригадавши, спинився і обернувся до мене.
— Ет, Кудлатику, — мовив він із заздрістю, — ти навіть не уявляєш, який ти щасливий!
— Ти про нас із Грициком? — здогадався я.
— Так, — відказав Барвінок і важко зітхнув. — А я вже двісті років — звідтоді, як став Посланцем, — тільки те й роблю, що шукаю мого Швайку. Я б усе на світі віддав, аби бути поруч з ним… Ну, бувай!
Він ступив на місячну доріжку і подався по ній у небо. За мить він знову перетворився на хмару й почав мінятися. Спочатку розплився його загривок, потім хвіст, ноги, живіт… А коли воронівські пси насмілилися висунути носи зі своїх схованок — по небу пливла одна лише важка хмара.
Я дивився їй услід і дивувався, яким дивом у мене вирвалися слова про Барвінкові похорони і про те, що сказав при цьому Вирвизуб. Адже про це я й поняття не мав!
Але тут мене наче підкинуло щось і понесло…
Зимівник діда Кібчика
І став я вже не Кудлатиком, а досвідченим козацьким вовком Куцим. Щоб мене ніхто не завважив, я стелився невиразною тінню попід засніженими дніпровськими очеретами і мріяв про одне — про відпочинок. Ще б пак — поспішав я в ці краї аж від самого моря. Навіть більше, Грицик наказав мені гнати з усіх сил, бо кримська орда знову вирвалася з Криму. І вирвалася зовсім не там, де на неї чекала козацька сторожа. Та й куди вона прямувала — стежа ця теж не підказувала, бо несподівана хуртовина замела за ордою всі сліди. Тому Грицик поспіхом примоцував під моїм правим вухом тоненьку рурку і звелів передати її Швайці.
Де зимували Швайка з Барвінком, я знав. Спочатку Швайка збирався пересидіти зиму у Воронівці, у Грициковій хаті. Проте дід Кібчик повстав проти цього. Я на власні вуха чув, як вони розмовляли про це минулої осені.
— Ну хіба тобі не однаково, де відігрівати свої кості? — переконував дід Швайку. — Ти ж вивідник зроду-віку, а що путньому вивідникові робити у Воронівці? Нічого. Досить вийти над Городище — і все видно, аж до самісінького моря.
— Ну, діду, про море ви трохи того… — усміхнувся Швайка.
— Ну й що? — дід Кібчик теж не втримався від посмішки. — Я ж до того, що згори набагато видніше. А от ми, — він окинув рукою все довкола, — ми внизу живемо, на оболоні. І до нас не лише кримчак, а й будь-який кайсак може підкрастися непоміченим. То ж тобі і віжки в руки. Збери з моїх хлопців гарну ватагу, навчи їх стежити за Степом — і можеш тоді вилежуватися на печі хоч у самому Переяславі…
І таки домігся дід свого: Швайка перебрався до його зимівника. Тому тепер я й прошкував до діда Кібчика. Біг обережно, бо час від часу в степу зринали татарські роз’їзди.
Один із них навіть подався по моїх слідах ще під Перекопом, і я змушений був добряче заплутати сліди, аби відірватися від нього.
А щоб не було нудно бігти, я думав про всяку всячину. І перш за все про те, що якось воно складається не так, як хотілось би. Ну що б завадило нашим і татарам вчинити так, як про те мріяв Швайка: з’єднатися, згуртуватися разом — і тоді б нам не страшні були ані турки заморські, ані мокселі-московити, ні будь-хто. А воно ж, бач, як вийшло: Швайка дивом вирвався з Криму й тепер гоїть свої рани у зимівнику діда Кібчика; мій Грицик безнастанно нишпорить понад Перекопом, чатуючи на ординську з’яву; а воронівський староста Василь Байлем з острахом чекає, що якийсь нікчемний Заремба впаде йому на голову.
За тими думками я й не завважив, як дістався Переволочнянського броду. Вже кілька днів на землю сипався тихий лапатий сніг, і я потопав у ньому по самісінькі груди. Зненацька перед моїм носом сніг наче вибухнув, і з нього вилетів великий вгодований заєць. Я рвонув було за ним, аби дізнатися, де він такий виріс, проте вчасно зупинився: адже Грицик велів мені не відволікатися ні на що.
Десь під ранок я розгледів на обрії чималий табун коней, над яким височіли постаті трьох чабанів. За їхніми спинами виднілися сагайдаки. Чабани тільки те й робили, що прикладали долоні до очей і насторожено вдивлялися у далечінь. Ми помітили одне одного майже одночасно, і я не здивувався, чому саме. Ще минулого літа я чув, як Швайка казав дідові Кібчику:
— Немає нікого пильнішого від татарських чабанів. Повз них навіть миша не проскочить непоміченою.
Якийсь час чабани вдивлялися у мій бік з-під долонь, потому дружно замахали руками, і я здогадався, що це ті татарчуки, що після Фузиної смерті подалися за Грициком. Оскільки рук я не мав, то обійшовся вітальним помахом хвоста і подався далі.
Наступний табун стерегли вже двійко. Ці роздивлялися не так пильно, тому повз них я прослизнув непоміченим.
А за півдня на пагорбах зачорніли овечі отари — там було менше снігу, і його легше було розгрібати, щоб дістатися до трави. І при кожній отарі було тільки по одному вершнику.
Якби я був людиною, то в мене, напевно, відлягло б від серця: судячи з поведінки цих чабанів, кримчаки сюди ще не дісталися.
Вже вечоріло, коли ліворуч за комишами завиднілося верхів’я вербового лісу. Я полегшено зітхнув: моя подорож наближалася до кінця.
Того місця, де колись поселився дід Кібчик, тепер було не впізнати. Хат навколо його зимівника, мабуть, стояло не менше, ніж у Воронівці. Від степу їх відділяли високі, двома рядами, верболозні тини. Поміж ними на повний людський зріст розрослися колючі ожинові та шипшинові кущі. Тож якщо степовикам заманеться прорубуватися крізь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.
