Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Дякую. Етна. Але я... звикла все робити сама...
Служниця промовчала, але одна брова її здивовано зметнулася вгору - одразу було зрозуміло, що вона не звикла приховувати свої думки і почуття.
- Скажіть, Етна, - зупинила я її біля самих дверей, - а ви теж - землянка?
- Ні, я не землянка, я чистокровна самандарка... А ви, значить, землянка?
- Так, землянка, - вимовила я і розстебнула перший ґудзик на сорочці - вода у ванній кликала і вабила моє змучене подорожжю тіло. - І Етна, кличте мене просто - Капрісуель.
- Як скажете, Капрісуель.
Двері за жінкою зачинилися, і я нарешті залишилася сама. Я швидко роздяглася, кинула швидкий погляд на своє відображення в дзеркалі на всю стіну, і залізла у ванну - навіть застогнала від задоволення.
Швидко вимила волосся, тіло, від душі плюхнула у воду чогось там із кожної баночки, накидала пелюсток не-згадаю- якої-рослини, поклала голову на бортик і заплющила очі, розсудивши, що в мене є приблизно година на те, щоб розслабитися й поніжитися у ванній.
Ця година пролетіла, наче одна мить - а я так і не відпочила, підхоплюючись кожні кілька хвилин, настільки боялася заснути і проспати вечерю. Зрештою я вибралася з води, накинула на голе тіло довгий, пухнастий халат, заплющила очі від задоволення - ніколи в мене не було такої розкішної речі.
І повернулася до спальні. Швидко окинула поглядом світлі стіни з нанесеним на них тисненим візерунком, велике ліжко з... один, два... дванадцятьма подушками різних форм і розмірів, товстий килим, пуф, велике дзеркало і вузькі дверцята, відчинивши які, я виявила ще одну невелику кімнатку. Призначення цього приміщення, заставленого стелажами з полицями, мені було не зрозумілим, тому я просто зачинила двері і повернулася в спальню. Кімната була яскраво освітлена, а за вікном було темним-темно - уже давно настала ніч.
За моїми відчуттями, відведені мені дві години вже минули, а за мною так і не прийшли. До того ж, мій одяг явно не був призначений для виходу на люди. Я вирішила вийти і пошукати приставлену до мене служницю. Але щойно відчинила двері у вітальню, як завмерла - посеред неї вже стояв накритий на двох стіл. Треба ж, а я й не почула, що тут хтось господарював. Я швидко оглянула кімнату - стіл, два стільці, більше схожі на високі крісла, кілька диванів, горщик зі зростаючою в ньому чи то квіткою, чи то деревом, товстий килим, ворс якого лоскотав босі ноги, і вікно на всю стіну. І все. Та власне, більше тут нічого й не потрібно було.
Я тугіше зав'язала пояс на халаті й підійшла до дверей, відчинила їх, виглянула в коридор, у який виходили ще двоє дверей. Постояла, прислухаючись, і розсудливо вирішила повернутися - чуже місто, чужий дім - навіщо шукати пригоди на ніч глядячи?
Кажуть, що немає нічого важчого, ніж чекати на когось або на щось. У той момент я була абсолютно згодна з цим висловом. Я зробила кілька кіл вітальнею, підійшла до вікна і завмерла навпроти нього. Через яскраво палаюче в кімнаті світло здавалося, що за вікном панувала непроглядна темрява - ні зірок, ні нічних світил. Тільки ворушилися неясні тіні, схожі на лапи чудовиськ, - це дерева, що впритул підступали до будинку, шелестіли під вітром.
Не пам'ятаю, скільки часу я так простояла. Але раптом щось змінилося навколо - ніби стихло все, і ущільнилася темрява. А з цієї темряви раптом з'явився силует. Спочатку він був схожий на ледь світлішу пляму, але що більше я вдивлялася в нього, то ясніше розуміла, що це силует людини в довгому плащі, який розвівається.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя Капризуля, Олена Арматіна», після закриття браузера.