Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Матінка Макрина 📚 - Українською

Читати книгу - "Матінка Макрина"

222
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Матінка Макрина" автора Яцек Денель. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 97
Перейти на сторінку:
чому?». Я знизала плечима: «Така воля Божа!». Батько аж заплакав — не знаю, чи від жалощів, чи від гіркоти через те, що в нього така неслухняна дочка. Я щодня стояла в кутку й молилася до Світлості Божої, аби вона просвітила моїх братів, аби вони вже більше не капостили. Я до Світлості завжди мала найбільше покликання, часто в якійсь темній комірчині падала ницьма й палко молилася, щоб вона всіх грішних людей просвітила; я читала в «Житіях» про святу Теклю… — панотчик підняв брови: Про Теклю? — …Так, про святу Теклю, яку після смертельної муки перенесли ангели на гору в Селенції, з тих пір я тікала з дому до лісу, блукала і зверталася молитвами до Світлості, щоби мені показала в темному лісі стежку до тієї Селенції, бо тоді я могла би побігти на гору й там поселитися з ангелами. Зрештою, я не тільки з дому хотіла втекти, а й від мучеництва, яке мені матір моя віщувала і яке після стількох літ мало справдитись, і від людей, бо я завжди воліла товариство Бога й ангелів… Два дні отак блукала, два дні, аж поки якийсь мандрівник у брудних черевиках мене до палацу не привів. І лише там я відчула, наскільки була голодною. А ви думаєте, панотчику, що я тому чоловікові подякувала за спасіння? Якби ж то. Я завжди дурна була, дурна, дурна, бо надумала собі, що якби я третій день у пущі постувала, то би Світлість неминуче зблиснула переді мною й показала мені шлях на гору з ангелами! «Поганий, поганий чоловік!» — кричала я з вікна, коли він виходив через браму палацу із золотою монетою в кишені… За це мене теж у куток поставили. Але найдовше — за козлика. Панотчик Александр, який заповзявся ці слова бодай побіжно записувати, аж підняв голову з-над аркуша, на якому він якимось блідим атраментом писав: Козлика? Нікуди не дінешся, я притакнула. Батьки виїхали каретою на пасіку, а ми самі вдома залишились, я сиджу в кріслі й читаю свою книжку, аж дивлюся, прибігли заплакані брати з криком: «Юлько, люба Юлько, ти добра, ми будемо тебе любити, ми станемо ксьондзами, тільки, коли тебе запитають, не заперечуй, що це ти!». Я відклала книжку й питаю: «Що я, що?». Вони хапають мене за руку й ведуть до великої кімнати, де було дзеркало аж до підлоги; я заходжу, а воно розтовчене на дрібні друзки й розсипане по всій долівці. Не встигли батьки переступити поріг, як ці вже привели в покої гарного білого козла; вже на порозі він уперся копитами, побачив своє відображення й зірвався з місця, розкидав моїх братиків, сприйняв відображення за іншого козла та просто в дзеркало рогами як лупне! Брати в плач, сльози з очей у них сиплються, як скляні уламки з рами, а коли вже вони виплакались, то стали радитися між собою, що робити, поки батьки не повернулися. І тепер благають, щоб я це на свою совість узяла. «А ксьондзами станете?» — запитую. «Станемо, станемо!». Отак усе на мене впало, не тільки кара, а й печаль, що я батьків засмутила, які меншою мірою мене за шкоду покарали, а більше за те, що я така хитра. Я замовкла і чула тільки скрип дешевого пера по паперу. Я подумав, що почну писати пантографічними чорнилами, побачимо, чи будуть відбитки… І що там далі з братиками? Тепер я засмутилась і не знала, що йому далі вигадувати. Ох, одного братика я мала, що дуже хворів. Алоїзика. Він постійно хворів, усе його обличчя було вкрите огидними струпами; матуся офірувала[82] його Матері Божій і молилася за його здоров’я, але я, панотчику, я… я не тільки дурна, я ще й зла була! Мама хухала на нього і дмухала, що він такий хворий, змушувала нас із ним гратися, а ми втікали або казали: «Хай його Господь Бог уже забере для слави своєї, ми через нього тільки страждаємо!». Ми засмучували цим і його, і матусю. Отака я була ница. Після його смерті я дуже за нього молилася, але не жаліла, бо всім нам було краще, що він помер. Єдина втіха, що він уже в раю і, можливо, мені пробачив, не знаю. Пам’ятаю… — мій голос урвався, бо інший тут був хлопець, інший під паперовим Алоїзиком лежав трупик, — пам’ятаю, як матуся одягла його в сутану, як він у цій сутані вмирав, а личко в нього зовсім вигладилось, увесь бруд і паскудство зійшли з чола та щік, і він тільки до нас усміхався. «Ти з чого так смієшся?» — запитала я, навіть зла трохи, бо мені здавалося, що не годиться сміятися на власному смертному ложі. А він, анітрохи не збентежений, простягнув руки й тихо промовив: «А ви не бачите цих дітей? Діти зі мною граються, такі гарненькі, погляньте, діти мене кличуть, щоб я з ними грався». І після цього помер. Панотчик аж сльозу пустив. Я бачила його нещодавно, — кажу. — На святого Алоїза про нього згадала. Я стояла навколішки перед розп’яттям Господа Ісуса Христа і просила, щоб він мені щось про мого Алоїзика розповів, аж раптом чую голос за спиною: «Юлечко, це я, Алоїзик». Я обертаюся, а там насправді — Алоїзик, як живий, гарненький, у сутані, з іншим хлопчиком, ще вродливішим. Я запитала, хто це. «А це мій друг». Друг нічого не сказав, а тільки дивився на мене чорнезними очима. «Чи добре вам там на небі? Чи ти бачив моїх сестричок із Мінська, Полоцька, Мяделя?». Алоїзик підняв руку вгору: «Нам дуже добре. А сестричок я бачив, вони прегарні, сидять біля Господа Ісуса Христа і Матері Божої, кожна у віночку плетеному на голові. Є віночок і для тебе. Але ще не до кінця сплетений». І зник. Покивав головою панотчик, тричі тихо прочитав «Вічную пам’ять», після чого покрутив перо в пальцях і нових історій вимагає, але не для того я таку сумну розповіла, щоби тепер і далі вигадувати. Досить, панотчику, досить на сьогодні. Я Алоїзика згадала, мушу трохи тепер про нього подумати. Печаль Матері Божій офірувати. Добраніч. І пішла до себе.

*

Але часу на роздуми не було, бо вже наступного дня приїхав до нас Мецофанті. Засіли ми з панотчиком утрьох у приймальні — гарній, просторій, оббитій темним деревом, і він розповів, що Святий Отець просить у Святого Духа поради, давати нам ювілей чи не

1 ... 51 52 53 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матінка Макрина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Матінка Макрина"