Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Зростаюча аридизація клімату викликала відтік носіїв буго-дністровської культури в північні та східні райони, що посилило їхній вплив на розвиток неолітичних мешканців лісостепового Подніпров’я і сприяло складанню традицій другого періоду розвитку волинської та києво-черкаської культур дніпро-донецької області. Саме в останню чверть V тис. до н. е. повністю формується дніпро-донецька культурно-історична область.

Найсуттєвіше буго-дністровський вплив зачепив мешканців Черкаської області, які, мабуть, асимілювали частину прибульців із Південного Бугу. Крім навиків раннього землеробства та скотарства черкаське населення запозичило також їхній посуд. Трохи пізніше у лісостеповому лівобережжі Дніпра з’явилися окремі групи середньодонського неолітичного населення[67]. Їхня міграція була викликана зростанням чисельності населення Середнього Подоння за рахунок пришельців із степових просторів, де внаслідок аридизації значно погіршилися умови життя. Середньодонські прибульці досить швидко були асимільовані місцевим дніпро-донецьким населенням. Однак під їхнім впливом у лісостеповому Подніпров’ї розповсюдилася своєрідна традиція орнаментації кераміки.

Внаслідок буго-дністровського та середньодонського імпульсів наприкінці V тис. до н. е. повністю оформлюються культурні традиції черкаського населення києво-черкаської культури. Воно залишило частину Дереївського могильника, поселення Бузьки та Пищики. Його окремі групи просуваються у Надпоріжжя, мешкаючи на стоянці Огрінь-8 (шар Ді) та ховаючи померлих на Вільнянському, Василівському-2, Вовнизькому-1 та інших могильниках. Значно менше вплив означених культурних традицій виявився у київському Подніпров’ї, де населення продовжувало розвивати традиції, притаманні архаїчним пам’яткам києво-черкаської культури. Найвиразнішими селищами київського варіанту є Завалівка, Ошитки, Грині, Вишеньки, Струмаль, Гастятин. Деякі дослідники виділяють пам’ятки типу стоянок Струмель та Гастятин в окрему культурну групу, яка, на їхню думку, має спільні риси з пам’ятками дубичайського типу та культури Ертебелле у Прибалтиці[68]. Однак близькість матеріалів стоянок, які відносять до цього типу, з матеріалами київського варіанту дніпро-донецької області свідчить на користь думки В. І. Непріної, яка вважала ці пам’ятки дніпро-донецькими.

На Сіверському Дінці в середовищі носіїв донецької мезолітичної культури в останній чверті V тис. до н. е. розповсюджується глиняний посуд, близький до черкаського, що було зумовлено тісними зв’язками, котрі склалися ще в епоху мезоліту між мешканцями Сіверського Дінця та населенням південної частини лісостепового Подніпров’я.

Наприкінці V тис. до н. е. оформилися традиції ще однієї групи населення дніпро-донецької культурно-історичної області, яка залишала пам’ятки лизогубівської культури, В. І. Непріна, яка виділила цю культуру, дала їй назву по першому та найповніше дослідженому поселенню біля с. Лизогубівка Сумської області. На думку В. І. Непріної, носії цієї культури генетично пов’язані із степовим неолітичним населенням сурської, ракушечноярської або буго-дністровської культур. Однак близькість основних лизогубівських традицій до києво-черкаських і донецьких дає можливість погодитися з Д. Я. Телегіним та віднести лизогубівську культуру до дніпро-донецької культурно-історичної області.

Лизогубівське населення мешкало в басейнах Середньої Десни, Сули, Псла. Його традиції мають складне походження. Їхнє вивчення дає змогу припустити, що місцеве мезолітичне населення запозичило посуд, а також, мабуть, елементи землеробства від носіїв традицій києво-черкаської культури. Важливо, що у лизогубівських матеріалах не фіксуються риси культури населення буго-дністровського регіону, елементи яких яскраво простежуються у культурі населення Подніпров’я. Значний вплив на складання лизогубівського комплексу зробили окремі групи азово-дніпровського населення, які в останній чверті V тис. до н. е. просунулися по лівобережжю Дніпра до басейну Десни. На півночі лісостепу вони були асимільовані місцевими мешканцями, але залишили відбиток у традиції виготовлення останніми кераміки. Середньодонський компонент остаточно сформував лизогубівську культуру.

Як уже відзначалося, зростаюча аридизація клімату в останній чверті V тис. до н. е. викликала погіршення умов мешкання в південних районах степової смуги. Частина їхніх мешканців змушена була переселитися на північ степу та у лісостеп. Наслідком цього процесу було складання двох великих культурно-історичних областей доби пізнього неоліту: маріупольської та сурської.

Основною територією маріупольської культурно-історичної області були південні степи від Волги до Дніпра. Саме тут у другій половині V тис. до н. е. склалися традиції ранньої азово-дніпровської, нижньодонської та прикаспійської культур, носії яких наприкінці V тис. до н. е. розселялися на північ долинами Волги, Дону та Дніпра. Контакти прикаспійського населення з місцевим неолітичним у Середньому Поволжі зумовили формування тут традицій самарської культури. Вплив донецького населення на носіїв нижньодонської культури у процесі їхнього переселення на середній Дон сприяв складанню воронезько-донських традицій. Просування носіїв азово-дніпровської культури у північні райони степового та лісостепового Подніпров’я, а також його життя у києво-черкаському оточенні зумовили складання своєрідних традицій на цій азово-дніпровській периферії. Їхня своєрідність найяскравіше простежується у спрощенні поховальної обрядності та в сприйнятті окремих рис києво-черкаського варіанту виготовлення кераміки. Співіснування з прибулим населенням відбилося в орнаментації та формі глиняного посуду місцевих мешканців Черкащини, а також сприяло запозиченню ними свійської дрібної рогатої худоби та свиней.

Саме тоді в басейнах Сіверського Дінця та Айдара з’явилися переселенці з південних районів степу: носії нижньодонської та сурської культур. Їхнє співіснування з місцевим донецьким населенням сприяло складанню синкретичної культури, яка представлена на поселеннях Устя Оскола 1, Зливки, Підгорівка тощо. Меншою мірою степова хвиля зачепила донецьке населення Харківщини, де матеріали Олександрії показують сприйняття нечисленним сурським та нижньодонським населенням донецьких культурних традицій. Зростання неолітичних мешканців у басейні Сіверського Дінця та Осколу призводить до відтоку населення на північ, у тому числі на середній Дон, де з’являються окремі групи носіїв сурських та дніпро-донецьких традицій.

Масовий відток сурського населення з південних районів степу та його розселення по усій степовій зоні від Дніпра до Дону призвело до формування сурської культурно-історичної області. Вона складалася, судячи з наявних даних, з трьох культур: сурсько-дніпровської у степовому Подніпров’ї та прилеглих районах Приазов’я, сурської культури на сході українського Приазов’я та сурської культури у північних районах степу. Специфіка їхніх культурних традицій була зумовлена різницею природно-кліматичних умов існування (південні та північні райони степу), а також впливом іншого культурного оточення. Поки що нечисленні дані вказують, що у сурського населення на півдні степу існувало досить розвинуте скотарство, що практично повністю забезпечувало його м’ясною їжею. У північних районах степової зони, як і раніше, велику роль у життєзабезпеченні мешканців відігравало мисливство, даючи близько 50 % м’ясної їжі.

Сурське населення Надпоріжжя та басейну р. Молочної впродовж значного часу було сусідом носіїв азово-дніпровської та києво-черкаської культур, що позначилося на господарському житті сурського населення, передусім на виготовленні кераміки. У басейнах Кальміуса та нижнього