Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

— Он як... — зітхає тітка.

— Що сталося того дня? — запитую я про те, що так кортить дізнатися — Їм вдалося зустрітися?

Тітка відводить погляд, таким чином, наче з головою поринула у минуле. У той день.

— Так! — повертається до розмови — Згодом твій батько надіслав відповідь. Він погодився на зустріч. Серед тих похмурих днів ця новина була найкращою, що могло статися. І це сталося. Емелін пішла на зустріч із ним. Вона розповіла все, без винятку. Вільям пообіцяв допомогти і забрати хлопчика, адже на той час уже мав таку можливість. Але сталося дещо неочікуване, що повернуло усе з ніг на голову. Одразу після розмови, коли він тільки вийшов із ресторану, потрапив під автомобіль. Відтоді жодної звістки... Він зник так само раптово, як і чотири роки до того, тільки на цей раз без власного бажання.

Я слухаю розповідь тітоньки Ханни із завмиранням серця. Мені страшно навіть уявити те, у якому становищі опинилася Емелін. 

— Мені дуже прикро, що так сталося...

— Це не твоя вина. Це доля, від неї не втечеш...

— А що сталося з вашою подругою?

— Вона була у відчаї. Шанс віддати хлопчика в надійні руки зменшився до нуля, а часу ставало дедалі менше.

— Що вона вирішила робити?

— Вона довірила дитину мені. Це була одна з найважчих наших розмова. Оскар — найдорожче, що у неї було і вона не могла залишити його на поталу цьому жорстокому світу. Я пообіцяла їй берегти, любити і оберігати його. Я пообіцяла, що піклуватимусь про нього, як про рідну дитину і не дозволю йому відчувати відсутність матері за будь-яких обставин. Я просто не могла вчинити інакше...

— Ви неймовірна. Не кожен здатен на таке. У вас велике серце... — кажу я, а в середині усе просто перевертається. Вкотре я дивуюся і водночас мене огортає захоплення тіткою Ханною і її неймовірною відвагою. Їхня з Емелін дружба стала для мене прикладом на усе подальше життя. — Скажіть, вона померла?

— Ходімо!

 Тітонька бере мене за руку і ми звертаємо на вузьку стежинку. Через кілька хвилин я зауважую як на горизонті видніється старе кладовище, давно занедбане, з високою травою і без лавок серед хащів. Я продовжую йти за жінкою, розсовуючи гілки і прокладаючи собі шлях крізь некошену траву. Всередині мене росте відчуття тривоги.

— Ходімо, люба! — каже жінка, махнувши мені йти вперед.

Світ почав поступово світлішати. Тітонька падає на коліна перед невеликим надгробком. Я підходжу ближче і кладу руку їй на плече, розуміючи, що це місце для неї надважливе.

— Це тут? —питаю я.

— Так. — її голос тремтить, відчувається, що Ханні важко дихати у цьому місці. Я звертаю увагу на старий, занедбаний камінь, на якому  видніється лише короткий напис — Емелін Стрінд… Дати на надгробку вже були майже невидимі через роки.

— Їй було двадцять чотири... Вона залишила маленького Оскара і пішла... Я часто приходжу сюди. Розповідаю їй усе, що спадає на думку, усе, що відбувається з нами і зокрема, у житті її сина. Я знаю, що вона мене чує... Я впевнена у цьому.

—Тітонько! — присідаю поруч — скажіть, ви погодилися взяти до себе хлопчика тільки через аварію?

— Ні, навіть якби твій батько забрав його, я б продовжувала навідувати Оскара і приводила б на це місце. Воно особливе!

— Ви пам'ятаєте свій останній день з нею?

— До дрібниць! Вона так його пригортала, як ніколи раніше. З такою ніжністю і любов’ю... А він був занадто юним, щоб зрозуміти те, що відбувається. Тоді, ми провели цей день разом, багато говорили про все на світі, ніби згадали все життя за один вечір... — сказала жінка з важкістю. Її слова були важкими, як каміння, що падало на вологу землю. — Вона просила не плакати. Усіляко намагалася заспокоїти мене, відволікти, навіть пожартувати, аби тільки не думати про погане. Навіть того дня, стоячи за крок від смерті, вона просила не сумувати.

— Мені дуже шкода… — підтримала я, а в горлі застряг ком, і дихати стало важче.

— Тобі немає чого шкодувати. Ти ні в чому не винна. Не слід винити себе у провинах батьків.

— Я досі дивуюся вашій дружбі. Ви ж були зовсім чужими людьми, але стали одна для одної найріднішими. Велика подяка і шана вам від нашого покійного батька і від мене особисто за те, що ви не побоялися і не залишили нашого брата одного.

— Я не могла вчинити інакше. Я пообіцяла Ем, що любитиму його не менше, ніж вона і не дам йому відчувати її відсутність.

— Вам це вдалося!

— Як би там не було, якою хорошою для нього не була б, я ніколи не зможу замінити йому матір. Йому було п'ять, коли її не стало.

— Місіс Ханно, ви познайомите нас із братом?

— Познайомлю! Неодмінно. Сьогодні ж. Послухай, твій батько зробив багато помилок за своє коротке життя. Через нього ви з сестрою не спілкувалися двадцять років, жили окремо, він зруйнував вашу родину. Але ти не тримай на нього зла! Ні на кого не тримай. Життя занадто коротке, щоб витрачати його на образи та злобу. Ніколи не знаєш, який день буде твоїм останнім, яка твоя фотографія стане чорно-білою і висітиме на холодному камені. І хто знає, можливо, вона вже займає місце в пам’яті наших мобілок. Не витрачай час на речі, які не зроблять тебе щасливою.

— Ви маєте рацію. На вашому прикладі я розумію, що це не прості слова. Їх ви здобули за життя і в досить ранньому віці втратили сестру. Ви з Емелін були справжніми сестрами, а нам із Ґвен ще потрібно пройти цей шлях.

— Бажаю вам лише успіху в цьому, — жінка поклала руку на камінь. — Ем, ми змогли! Ми знайшли не тільки батька Оскару, але й двох чудових сестер. До зустрічі, моя люба! Ми неодмінно прийдемо до тебе знову.

³

Ми швидко їдемо порожніми вулицями Вашингтона до дому тітки Ханни. Минаючи кілометри, мене все ще не відпускає та жахлива правда, вона як годинник, цокотить десь у підсвідомості, не даючи змоги розслабитися. Я відволікаюся лише тоді, коли авто зупиняється біля однієї із багатоповерхівок.