Читати книгу - "Руйнівниця фортець, Марчін Швьонтковський"

Даніель ніколи не мав голови до політики чи стратегії — насправді, він не мав голови ні до чого, окрім дівчат та воячки, і навіть це йому не дуже вдавалося. Запальний і жорстокий за своєю вдачею, він часто потрапляв у неприємності, завдаючи багато хвилювань батькові. Коли шість років тому він пішов з дому, щоб приєднатися до шведської армії, Даніель-старший сподівався, що армія загартує його сина, але Катаріна знала краще і не розраховувала на це. Раптом вона серйозно занепокоїлася, чи справді є добрим те, що її брат живий. Однак вона твердо вирішила надто не хвилюватися. Дівчина повернулася до намету. Чоловіки, що були там зібрані, не були ні здивовані, ні зацікавлені її відходом – якщо у них щось і було на думці, вони тактовно мовчали. Дівчина вправно підключилася до розмови і змінила тему:

– Що ви плануєте далі? – спитала вона.

– Якщо ти не проти і все ще хочеш нам допомогти, ми вирушаємо в Мангейм на світанку.

– Інша фортеця? Їх ще багато?

Руперт зітхнув.

– Навіть забагато.

– Ви ж розумієте, що я не буду їздити з вами вічно? Кінець кінцем, я маю зайнятися і власними справами.

– Знаємо, звичайно, знаємо, – буркнув Карл Людвіг. – Але я мушу тебе запитати… я маю на увазі…

–  …це зовсім не означає, що я прямо зараз кудись піду, не хвилюйся. – Катаріна засміялася над його стурбованим виразом обличчя.

Після встановлення порядку шикування похідної колони вони розпрощалися, і Катаріна пішла до свого намету спати. Вона відчувала себе дуже втомленою, ніби у неї був напружений день, хоча вона нічого не робила - у розмовному сенсі цього слова. Заснула, як кам'яна.

Наступного дня її розбудила служниця Карла Людвіга. Хоча сонце лише нетерпляче тремтіло за краєм обрію, готове освітлювати шлях, військо вже було зібране й готове до походу, тож не було чого чекати. Знову залунали волинки, сопілки та англійські пісні. Проте від Катаріни не пройшло повз увагу, що колона стала помітно меншою.

– А чи не є у нас, часом, більше війська? – спитала вона Руперта, бо не була до кінця впевнена у своєму спостереженні.

– Звичайно, – поблажливо відповів той. – Ми залишили у Ладенбурзі великий гарнізон. Хтось має зараз стежити за містом і почати ремонт укріплень, які ти так блискуче зруйнувала.

– Ти не збираєшся нарікати на це, правда?

– Ні. – Він засміявся. – Але справа в тому, що вежу потрібно будувати заново. Ти, мабуть, здогадуєшся, що для цього потрібні люди та ресурси.

– До речі, як міська рада відреагувала на зміну влади?

– Досить добре. Стримано, але добре.

– Якби ви знали, – пирхнув їхній полонений, який слухав розмову, гідно опираючись на луку сідла свого чорного жеребця, – скільки крові зіпсували мені ці кляті городяни, ви б оцінили свою "стриманість"! Стриманість, теж мені щось! Навіть сіно для стайні довелося з них вибивати!

Довгий анекдот про міські стайні, що слідував після цих слів, не зацікавив дівчину. Їй не особливо хотілося говорити: по-перше, вони все ще її невимовно нудило, а по-друге, тієї ночі у неї були болісні місячні. Час від часу морщачись від болю в незручному жіночому сідлі, дівчина губилася у власних думках. В результаті всю дорогу вона провела на межі модусу, постійно вибиваючись з нього болями в низу живота. Катаріна помітила, що вони приїхали, лише тоді, коли хтось – один із сержантів – зупинив її коня. Сонце стояло в зеніті.

– Ну що ж, - радісно сказав Руперт. – Мабуть, на мангеймські укріплення талярів уже не вистачило.

Катаріна несвідомо озирнулася навколо і змусила себе подивитися на метрополію, що розкинулася перед ними. Сонце світило на розгалуженнях Неккара й Рейну, на яких було розташоване місто, тож їй довелося примружитися. Вони підійшли до Мангейма з єдиного боку, де не було рік: зі сходу. Це справило вражаюче враження. Місто оточували величезні редути, що ніби виростали прямо з рову; за ним виднілися контури великих і високих цегляних будинків, розташованих, мов кубики, акуратними рядами. На південному краю міста, на березі Рейну, виросла, як наріст, велика фортеця, побудована у формі зірки, яка охороняла розгалуження річок, мов жахливий велетень. Однак легко було побачити, що все це знаходилося в жахливому стані. На рівнинній місцевості вони добре бачили капоніри й редути з зубчастими стінами, вежі, що ледь трималися, і зубці фортеці без обстави. Рів, як дійшла висновку дівчина після короткого спостереження, був неглибокий, зарослий і частково засипаний.

– Ну, княже, – пробурмотів Карл Людвіг Ройссу. – Схоже, твої союзники тут не похизуються.

– Судячи з усього, – сказав Руперт, оглядаючи місто через перспективу, – вони мають щонайбільше третину гарнізону фортеці... Стіни майже зовсім порожні... На батареях немає гармат... Ні, я бачу одну, але мені здається, що вона впала з лафету... Бастеї повністю засипані... Вони не копали вали... Південна брама, схоже, ось-ось завалиться... чесно? Навіть без Катаріни я міг би штурмувати цю фортецю тут і зараз. – Він із задоволенням поклав підзорну трубу назад до сумки.

Наче на замовлення залунали міські дзвони, попереджаючи про напад, і баварський гарнізон почав зачиняти ворота, щоб не полегшувати завдання Віттельсбахам. Вираз на обличчі Ройсса войовничим назвати не було можна - мабуть йому було трохи соромно, що колись потужну фортецю вони застали в такому стані.

– Ну що ж, міста в такому стані, зазвичай, облогу не приймають. Може обійдемося без бою? Пошлемо гінця, — наказав Карл Людвіг і махнув рукою одному з сержантів.

Він передав йому коротке повідомлення захисникам — вимогу відкрити ворота законному правителю Пфальцу — і відправив його в дорогу. Посланець високо підняв прапор із левами Віттельсбахів і рушив до міста.

Вони навіть не встигли втратити терпіння, як він повернувся – з розгубленим виразом обличчя і не один. Його супроводжував маленький худий чоловік у баварській формі. З його обличчя не сходила не дуже приємна, іронічна гримаса, а через те, що обличчя було вузьким і худим, прикрашеним рідкими й недоглянутими вусами, чоловік справляв взагалі неприємне враження. Він подивився маленькими щурячими очима на групу вершників і натягнув поводи, змусивши свого коня танцювати перед ними.

– Хто з них Карл Людвіг?

– Це я, – гордовито заявив молодий герцог, уп’явшись шпорами в боки коня.

Вони порівнялися.

–