Читати книгу - "Жовтий князь"

Мирон Данилович сказав собі в думці, терплячи відхід від рідних: «Дуже сумне моє прощання! – чи не знак?»

Всилу розлучився з сім’єю. Від перехрестя бачив, як вони коло воріт, любим і таким беззахисним гуртком стоячи, піднімають руки і все прощають його.

А він, звернувши на другу вулицю, безлюдну, раптом відчув несвітський жаль на серці, мов напад негоди вночі – чорної, сліпої, повної дощу та блискавок: враз, без просвіту! – і його тоді ніби судома пройняла. На обличчі, вже давно незнані, покотилися сльози і закрили зір. Отямившись, питає себе: «Що це? Скільки років не плакав, а тепер – як мала дитина». Відходив, схожий на приреченого: мимо розгороджених садиб, мимо хат обдертих, мов кістяки найдавніших тварин, хат – під хмарами, що проносилися низько, ніби торкаючи їх. Віяло вогкістю.

Часом граки промайнуть і, косо обкинувши луковину в повітрі, зникнуть за блідно-рудими горбами в степу і млисто-сизими перелісками.

Німо серед руїн. В одному дворі – величезне попелище, а біля нього – неглибока яма, де лежать мертві: старий чоловік і хлопчик, трішки попелом притрушені. Як глянув перехожий, на душу тінь зайшла; невловимим страхом скувала на мить: важка і холодна.

Він далі похилив пустельною вулицею, рідко, в зморі душевній поглядаючи на хати. Порівнявся з кладовищем і видно: при кутку чоловік, зовсім знесилений, копає яму – вже кінчає роботу… Вже, встромивши лопату, відходить кудись кволими кроками. А з’явилися два сусіди, однаково, як і він, знеможені: тягли мертвого просто за плечі і, побачивши свіжу яму, поклали його туди. Постояли трохи і пішли – прямцем поміж руїни.

Мирон Данилович дожидає: що далі…

Той, хто викопав яму, притягнув на двох ломаках з перекладиною свого покійника. Поклав його біля ями і стоїть: дивиться на підкинутий труп, розмислюючи, що робити? Здавалось, викине чужого мертвяка, а помістить свого, бо для нього яму викопав. Але все пішло інакше – чоловік зоставив чужого в спокої і зачав копати яму наново, для свого. Скоро ж зовсім пристав! – не міг рити землю. Подумав з хвилину, а потім поліз в готову яму: судячи з його рухів, старався відсунути підкинутого покійника набік. Після того він поклав туди ж, поруч, і свого покійника. Виліз і був задоволений: там помиряться, свій і чужий! Взявся засипати обох.

Катранник, постоявши коло кладовища і відпочинувши, подався на шлях, біля якого здалеку все щось темніло, ніби дрібні горбки. Коли підійшов близько, побачив, що то – люди, зовсім опухлі, лежали на висохлих бур’янах і просто на землі.

Дивившися, селянин відчув: йому тьмариться в очах і неміч хилить до трави. «Коли б і самому тут не впасти!» – замовляє себе. Зусиллям відводить очі від лежачих і простує далі: навпростець, мимо дрібного хуторця.

Здавалося, безконечно йшов і все згадував про хатки, що тут були – світлі, мов скарбнички, серед вишневого цвіту; з яскравими грядками чорнобривців і соняшниками коло вікон.

Поглянув, розбито хуторець, як старий горщик! – сіро-брунатна руїна в висохлих бур’янах, на темному схилі. Покійників мало. Не видно слідів людських, крім кількох найсвіжіших, з колією разом. Селянин здогадався: «Знов, ті самі возії…»

Примітивши підводу, що від’їжджала в степ, він попростував назирці за нею, поки спинилася недалеко від дороги, біля старого колодязя. Дядьки вхопили з підводи труп – як дровиняку, вкинули в колодязь і взялись до наступних мертвяків; спорожнили віз.

Селянин обминув їх подалі, бо раптом упади, вони вкинуть на дно, а тоді – смерть болюча, в каліцтві: тут колодязь глибокий – страшно глянути!

Після цього випадку, трохи повагавшися, звернув до сусіднього села, де жив колись. Недалеко туди, і хтозна, чи не трапиться що їстівне; дітям би відніс, перед довгою розлукою. Трудно йшов. Ось і село – не впізнав його Катранник!

Колись рясні верби зеленіли на північному березі ставка, розступившись тільки там, де хлопці приганяли скот напувати: там воли, корови, телята, коні вбродили в воду, по піску. Росли верби і впродовж греблі, і на городах, що тяглись до самої води: напроти недалекого другого берега, де, також по схилу, тільки лагіднішому, шуміли лани пшениці, ніби вклонялися до відблиску сонця в ставковому дзеркалі. Сади, мов зелені хмари, облягали його вінками, все розширяючися на горбах і невисоких кручах. З-між дерев виглядали хатки, як білі горлиці, що зложили крильця, такі чисті хатки і гарні: раділи до блакиті вікнами, ніби очима.

А тепер – ні деревця ніде, ні тину! – самі бур’яни. Хати розвалені: темніють рештками коминів і стін.

Демонський смерч пройшов і вмить змінив оселю; з живої зробив мертву. Через те чорний прапор – матерчаний чотирикутник, як пекельний знак, – сповіщає високо на жердці, що вся оселя стала домовиною. Гірко дивитись на пустелю, і Катранник відразу повернувся в степ. Виходячи, глянув на вулицю, вкриту торішніми бур’янами: побачив чоловіка, не дуже старого, але виглядом древнішого від кожного діда: шия тонка-тонка, мов сама висохла окістка зосталась, обтягнута посірілою шкірою.

Чоловік ішов повагом; голова широко похитувалася, ніби на стеблині, – велика і кутаста. Волосся наполовину випало. Комір, надмірно широкий для шиї, осунувся набік, звис петлею на грудних кістках: як і вся сорочка, давно непрана, притемнів до кольору землі. На ціпочок опирався селянин і, відхиляючи височезні бур’яни, ступав забарно, ніби перевіряв, чи міцні суглоби в ногах. Зник, мов привид, що вертає до труни.

Катранник обережно рушив слідом і роздивляється, – де старий? Скрізь бур’яни і розвалені житла. З одних сіней через поріг виставилися самі стопи: землисто-сірою мертвизною до хмарного дня, як викладені з могили. Так вразили, що подорожній покинув шукати діда і звернув до знайомої хати. Причаївся, коли зачув стукіт підводи. «Скрізь вона!» – подумав з досадою. Бригада гробокопів складалася з п’ятьох – чотири йшли при кутках гарби, а п’ятий вів коні. «До цих попади на віз – не вирвешся!»

Відстукотіла підвода; тоді Катранник попрямував до знайомої садиби – дивився і не міг збагнути: нема любого мешкання, до якого звик! Хата, оббита дощами і потріскана, стала падати. Оголений підсішок виглядав так, ніби зуби нечистої сили вгризли ріг, зірвали м’ясо, зоставивши дерев’яний маслак. Дах запався. Сіріла кроква, як частина перекинутої шибениці. Подібно до цієї хати, нежива тварина в полі лежить, обдзьобана хижими птицями, що лишили на ребрах шмаття шерсті. Двері вивалені з одвірками. Хмурно і сиро в руїні.

Тут жили дальні родичі: вмерли вони, чи світ за очі втекли?

Дивився на ділянку, знану з дитинства, на хату, в якій