Читати книгу - "Тіньовий Перехід 2, impala"

Очі гнома бігали по кожному рядку і символу, дихання перехоплювало подих. Його руки застигли на півслові, видаючи його здивування перед витонченим дизайном. У його рухах наростала напруга, він мовчав, явно заскочений зненацька тим, що приніс Алекс.

Раптом Алекс схопився за голову, зігнувшись від болю. Він закашлявся, борючись з навалою спогадів, що заполонили його свідомість. Гном кинув на нього лише побіжний погляд, перш ніж повернутися до креслень, вважаючи їх набагато важливішими за дискомфорт хлопця.

Леонард спокійно стояв поруч з Алексом, його постава випромінювала впевненість. — Біль - це лише побічний ефект, — пояснив він спокійним тоном. — Закляття відновило всі спогади.

Очі гнома перекинулися на Леонарда, між ними промайнув спалах розуміння. 

Після довгої паузи тишу порушив глибокий голос гнома, з відтінком недовіри. — Звідки ти це взяв, хлопче? — Його погляд втупився в Алекса, але швидко перевівся на Леонарда, шукаючи правдиву відповідь на незворушному обличчі чоловіка.

 — Не має значення, звідки воно взялося. Важливо те, що ми можемо з ним зробити. — владно сказав Леонард.

Карлик відвів погляд, на його обличчі була маска серйозності. Напруга потріскувала в повітрі, коли він повільно відійшов від верстака. — Ти розумієш, що це не просто іграшки? Якщо ці креслення потраплять не в ті руки... —

— Я знаю, — плавно обірвав його Леонард. — Саме тому вони не потраплять в чужі руки. Ти зробиш те, що потрібно.

Карлик насупився, вага невисловлених погроз важко повисла в повітрі. Він повернувся до Алекса, його голос був суворим. — Ти навіть не уявляєш, на що здатні ці істоти — Його погляд повернувся до Леонарда. — І ти це знаєш. Це більше, ніж просто зброя.

На губах Леонарда заграла примара посмішки. — Саме тому ми тут.

***

Алекс і Леонард стояли в тінистому кутку особняка Найтінгейлів, заховані під карнизом запиленої, забутої кімнати. У повітрі висів важкий аромат старості та магії, відчутне напруження пронизувало атмосферу. Тьмяні смужки світла пробивалися крізь пошарпані штори, відкидаючи моторошні тіні на підлогу.

Металеве тіло Алекса тьмяно виблискувало в темряві, арсенал зброї прикрашав його раму. Дробовик притиснутий до грудей, M16 перекинутий через плече, пістолет на стегні, а з пояса звисають гранати. Незважаючи на цей страхітливий набір, в його голосі закралася нотка занепокоєння.

— Слухай, а ця штука, ким би вона не була, не знайде нас? — прошепотів Алекс, його тон був сумішшю занепокоєння і вимушеної легковажності.

Відповідь Леонарда була холодною і впевненою. — Ні, моє закляття невидимості не розірветься навіть після нашої смерті... Але цього не станеться, не хвилюйся.

— Заспокійливо, заспокійливо, — пробурмотів Алекс, і в його словах прозвучав сарказм. Він зробив паузу, цікавість взяла над ним гору. — Чому ти такий впевнений, що воно повернеться? —

Губи Леонарда скривилися в усмішці. Він театрально підняв руки. — Кілька трюків і магія — Його вираз обличчя різко протверезів. — Я не відпущу цього негідника після того, що він зробив з моєю племінницею. Йому кінець.

Поведінка Алекса змінилася, його голос набув серйозних ноток. — Пам'ятай, тримай амулет при собі, він тобі більше потрібен.

— Ти збожеволів? Тебе розірвуть на шматки без нього, — відповів Леонард, його тон був легким, але сповненим непідробної стурбованості.

З металевих губ Алекса вирвалася крива усмішка. — Я не боюся в цьому тілі. Чесно кажучи, я вже хотів би повернутися в свій шкіряний мішок.

Очі Леонарда застигли, голос став низьким і рішучим. — Роби, що хочеш, але повір мені, він навіть не встигне до нас доторкнутися. Я вб'ю його на місці.

Раптом тишу пронизав шурхіт. Обидва чоловіки завмерли, їхні погляди кинулися на звук. З тіні вийшла сіра істота, тіло якої було викривлене і демонічне. Гострі кігті виблискували в тьмяному світлі, а очі світилися пекельним червоним кольором.

Алекс відсахнувся в жаху, впізнавання затопило його ланцюги. Істота з його кошмарів стояла перед ними, занадто реальна

Леонард пригнув з перегородки і став навпроти демона. Чари невидимості він зняв. Алекс стрибнув прямо за ним, але його металеві ноги косилися від страху.

— Я знаю тебе, — заявив Леонард, його голос був рівним, незважаючи на відчутну напругу.

Сміх демона луною прокотився по залу, крижаний звук, від якого у Алекса пробігли мурашки по спині. — О, справді? А-ха-ха-ха-ха-ха. Я не знаю тебе... але я знаю його — Його пазуристий палець звинувачувально вказав на Алекса.

Здивований, маг повернувся до свого супутника. — Що?

Алекс спробував нервово засміявся. — Це довга історія. Я розповім тобі колись, коли мені не загрожуватиме смертельна небезпека.

Очі диявола заблищали зловтішним захватом. — Так, так, я впізнаю тебе. Це ти був у підземеллі. Я завжди впізнаю душі незнайомців, навіть... е-е-е... через такі зміни в тілі, — Воно з тривожною цікавістю розглядало металеву оправу Алекса. — Неважливо, я вип'ю все до останньої краплі з твоєї смачної душі, а потім подбаю про тебе, — його погляд перемикнувся на Леонарда.

— Я відчуваю цю енергію. Така слабка для такого мага, як ти... нащадка великих Найтінгейлів, — насміхався монстр.

 — Казав що не знаєш мене! —  втратив самоовладання Лео.

Тріумфальний регіт демона заповнив кімнату. — По душі можна впізнати кого завгодно! А-ха-ха-ха-ха! Я колись програв твоєму пра-пра-пра-пра і мільйон разів твоєму пра-пра-пра-прадіду, але тепер я збираюся помститися вам обом.

Одкровення потрясло Леонарда до глибини душі, в його свідомість закралися сумніви. Чи зможе він виконати заповіт своїх предків?

— Приготуйтеся до болісної смерті, виродки, — прогарчав диявол, його тіло скручувалося, як пружина. — Я був оточений сотні років і готовий вбивати.

Демон кинувся на них з жахливою швидкістю, його кігті були витягнуті, а очі палали вбивчим наміром. Рефлекси Леонарда були блискавичними, його рука злетіла вгору, створюючи мерехтливий магічний бар'єр. Амулет на його шиї пульсував силою, посилюючи захисний щит.