Читати книгу - "На інших вітрах"

— Якщо ти йому довіряєш, — сказав Олдер, — то і я буду довіряти.

Варто було Олдерові заговорити, як Онікс відразу згадав про знамениту «срібну мову Таона». Чарівник посміхнувся своєю сухуватою посмішкою і сказав:

— Ти маєш рацію, Олдере, і я сподіваюся, що незабаром ти оціниш Сеппела настільки ж високо, як і я. Або навіть вище. Якщо хочеш, я проведу тебе до нього.

Вони разом вийшли з палацу і попрямували в місто. Сеппел жив у старій його частині, біля самого порту, на Човновій вулиці; там існувало щось на зразок маленької колонії пальнійців, які працювали на королівських верфях, бо жителі Пальна завжди славилися як вправні суднобудівники. Будинки тут були старовинні, побудовані тісно і густонаселені; від одного даху будинку до іншого були перекинуті містки, що надавало цим кварталам абсолютно фантастичного вигляду, бо високо над звичайними вулицями, вимощеними бруківкою або плиткою, розміщалася ціла мережа вулиць повітряних.

Квартира Сеппела, до якої ще потрібно було подолати цілих три сходових прольоти, складалася з трьох кімнат, затемнених і з закритими вікнами, що рятувало від спеки, яка в ці останні дні минаючого літа ніяк не хотіла спадати. Сеппел запропонував гостям піднятися ще на один проліт сходів і вийти на дах. Дах теж був з'єднаний з сусіднім містком. Тут, нагорі, подумав Олдер, свої цілком жваві шляхи і перехрестя. Біля низеньких парапетів були прикріплені матірчаті навіси, які давали благодатну тінь; вітерець, що дув з затоки, також приносив прохолоду. І гості разом з господарем сіли в тіні на смугасті полотняні подушки в тому куточку даху, який, як вважалося, належав квартирі Сеппела, і він пригостив їх холодним, трохи гіркуватим чаєм.

На вигляд Сеппелові було близько п'ятдесяти. Він був кругленьким коротуном з маленькими ручками і ніжками, з непокірним кучерявим волоссям і, що вже зовсім рідко зустрічалося у жителів Архіпелагу, з гладко виголеним обличчям, яке, втім, вже встигло з ранку покритися густою чорною щетиною. Манера триматися у нього була дуже приємна, і говорив він тихо і ласкаво, з співучим пальнійським акцентом.

Чарівники досить довго говорили про щось між собою, а Олдер слухав, але не особливо прислухався. Думки його весь час спливали кудись в сторону, бо Онікс і Сеппел говорили про людей і проблеми, які були Олдерові абсолютно незнайомі. Він дивився вдалину, поверх дахів і розбитих на дахах садів, поверх вигнутих дугою різьблених містків, — на північ, на гору Онн, величезний блідо-сірий купол якої височів над оповитими жарким маревом пагорбами. І перервав свої мрії, тільки почувши, як пальнійський чарівник сказав:

— … і можливо, навіть сам Верховний Маг не зміг повністю зцілити ту рану в тканині світобудови!

Рана в тканині світобудови. Так, подумав Олдер, так. Він уважно подивився на Сеппела, а той подивився на нього. І, яким би ласкавим не був вираз його обличчя, очі його дивилися дуже гостро.

— Можливо, не тільки наше бажання жити вічно змушує цю рану залишатися відкритою, — знову заговорив Сеппел, — але і бажання мертвих померти зовсім.

Дивні слова! І знову Олдер відчув, що знає, про що йде мова, навіть не розуміючи сенсу сказаних слів. І знову Сеппел швидко і гостро глянув на нього, немов очікуючи якоїсь відповіді.

Однак Олдер не сказав ні слова. Мовчав і Онікс. І тоді Сеппел запитав:

— А коли ти стоїш біля самої Стіни, майстер Олдер, то чуєш, ПРО ЩО вони тебе просять?

— Вони просять звільнити їх, — прошепотів Олдер ледь чутно.

— Звільнити! — пошепки повторив Онікс.

І всі троє надовго замовкли. Дві дівчинки і хлопчик зі сміхом і криками промчали повз них і зникли в переплетенні мостів і дахів. «Наступного разу — вниз!» — крикнув хтось. Діти явно грали в щось на зразок хованок; в такі ігри завжди любили грати міські діти, що снують в лабіринті вулиць і каналів, сходів і мостів.

— Можливо, це з самого початку була невдала задумка, — промовив Сеппел і, коли Онікс, не розуміючи, про що він, запитально подивився на нього, додав: — Верв Надал.

Олдер знав, що це слова з Стародавньої Мови, але їхнє значення було йому невідоме. Онікс, помітно спохмурнівши, сказав:

— Ну що ж, я сподіваюся, ми зможемо добратися до істинного сенсу цієї угоди, і дуже скоро.

— Ну так, на Пагорбі, де все знаходить своє справжнє лице, — сказав Сеппел.

— Я радий, що і ти будеш там з нами разом, — зауважив Онікс. — А тепер зверни, будь ласка, свою увагу на Олдера. Його закликають до кордону царства смерті щоночі, і йому потрібена хоч якийсь перепочинок. Я сказав, що ти, можливо, знаєш, як допомогти йому.

— Невже ти погодишся стикнутися з пальнійським чаклунством? — запитав Сеппел Олдера. У питанні явно звучала насмішка, а очі чарівника яскраво сяяли і були чорні, як смола.

У Олдера тут же пересохли губи.

— Майстер Сеппел, — сказав він, — у нас на острові є приказка: потопаючий не питає, скільки коштує кинута йому мотузка. Якщо ти, пане мій, зможеш позбавити мене від цього кошмару хоча б на одну ніч, то заслужиш мою найсердечнішу подяку, хоча моя подяка коштує небагато.

Онікс вислухав Олдера з легкою, доброзичливою посмішкою.

Сеппел однак і не думав посміхатися.

— Подяка — дуже рідкісне явище в моєму ремеслі, - сказав він. — Заради подяки я, мабуть, готовий на багато що. Мені здається, я можу допомогти тобі, Майстер Олдер. Але мушу зізнатися: мотузка ця дуже дорого коштує!

Олдер лише покірно схилив голову.

— Значить, ти приходиш на кордон світів уві сні і не з власної волі?

— Так мені видається.

— Мудра відповідь. — Сеппел подивився на нього схвально. — Хто з нас здатний абсолютно точно визначити власні спонукання? Але якщо ти вирушаєш туди уві сні, я можу просто позбавити тебе від цих снів — на деякий час, звичайно. І ціну за це запрошу чималу, як і сказав.

Олдер запитально подивився на нього.

— Ціна — твоя чарівна могутність! Спершу Олдер його зовсім не зрозумів. Потім запитав розгублено:

— Мій дар, ти хочеш