Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

Я уявив її серед квітів, з камерою в руках, як вона розповідає про рослини, і не зміг стримати легкого сміху.

— Що? — вона здивовано поглянула на мене, але в її голосі не було образи, лише цікавість.

— Просто ніколи б не подумав, що ти — блогер. Це так… несподівано.

— У кожного свої захоплення, Дем’яне, — відповіла вона, і в її словах знову прозвучав той спокійний, впевнений тон, який завжди ставив мене на місце. — Мій сад — це те, що допомагає мені тримати рівновагу.

Я хотів сказати, що її рівновага — це те, чого мені так бракує, але стримався. Замість цього я просто тихо промовив:

— Я б хотів побачити, як ти це робиш. Мій сад у повному твоєму розпорядженні. 

Ліда подивилася на мене трохи насторожено, але в її очах все ще світився інтерес.

— А чи не виникне проблем? — запитала вона, схрестивши руки на грудях. — Все ж таки це не мій сад.

Я посміхнувся і зробив крок ближче.

— Ти можеш почуватися тут, як господиня, — відповів я, жестом вказуючи на клумби й дерева навколо. — Якщо потрібна допомога, просто скажи. Я з радістю допоможу.

Ліда на мить задумалася, а потім, здавалося, трохи розслабилася.

— Насправді це було б цікаво, — сказала вона, глянувши на клумбу, ніби вже уявляла, як почне знімати. — Але я веду блог не сама. Ми з Есмі робимо це разом.

— З Есмі? — перепитав я, трохи здивований.

Вона кивнула.

— Так. Вона відповідає за неочікувані моменти. Це наша спільна справа.

Я побачив, як тепло в її голосі змінилося на справжню гордість. Було очевидно, що це для неї більше, ніж просто хобі.

— Ви гарна команда, — сказав я щиро. — Якщо ваші відео такі ж захопливі, як і ти, то я навіть не сумніваюся в успіху.

Ліда трохи зашарілася й відвела погляд.

— Ну, якщо  ви так наполягаєте, то я погоджуся. Можливо робота в саду хоч трохи відверне мене від реального життя. 

— Лідо, одну хвилинку зачекай. У мене телефон дзвонить, — попросив я, витягаючи мобільний з кишені.

Поглянув на екран — номер невідомий. Незрозуміло чому, але ця дрібниця змусила серце стиснутися.

— Номер невідомий, — несвідомо промовляю вголос.

Ліда насторожено звузила очі. Вона уважно стежила за кожним моїм рухом, ніби намагаючись вгадати, що відбувається.

Я ковтнув повітря і натиснув кнопку відповіді.

— Алло, слухаю...

На іншому кінці дроту секунду панувала тиша, потім пролунав холодний, чужий голос:

— Якщо не хочеш проблем, віддай нам жінку з дитиною.

Серце пропустило удар. У голові миттєво промайнуло безліч думок. 

Я відступив на крок, мимоволі прикриваючи Ліду собою. Вона мовчки вдивлялася в мене, але я відчував її тривогу, відчував, як вона завмерла, мов птах перед бурею.

— Хто ти такий? — запитав я, намагаючись говорити спокійно, хоча в грудях вже розливалася тривога.

— Неважливо, хто я, — голос на тому кінці слухавки звучав холодно й розважливо. — Важливо, ким ти станеш, якщо сьогодні не виконаєш мого наказу.

Погроза. Від неї повіяло справжнім холодом.

Я глянув на Ліду. Вона стискала руки в кулаки, нігті впивалися в долоні, але вона не вимовила жодного слова. 

— Ліда та її донька під моїм захистом, — відповів я твердо. — І поки не з’явиться її чоловік, вони нікуди не підуть.

З трубки пролунав тихий смішок, який змусив мене стиснути телефон ще сильніше.

— Значить, їм доведеться чекати до кінця життя, — голос на іншому кінці став майже жорстоким. — Її чоловік ще вчора спустив дух. 

Мене наче вдарило в груди. Я відчув, як Ліда різко вдихнула позаду мене. Її пальці стислися на моєму рукаві, ніби вона шукала опору. Очі її широко розкрилися, повні жаху й відчаю.

— Брехня, — вирвалося у неї. Голос її тремтів, як тонка нитка, готова от-от обірватися. — Цього не може бути. Ярослав не міг… померти…

Її слова розчинилися в тиші, а я відчув, як щось холодне, мов крижана вода, прокотилося по спині.

— Чого ти від них хочеш? — спитав я, стискаючи телефон так, що кісточки пальців побіліли.

Голос на іншому кінці лінії не змінився, у ньому не було ні злості, ні роздратування. Лише холодна, бездушна впевненість.

— Тільки те, що належить мені за правом. Хай ця сука віддасть документи, і тоді я дам їй спокій. А інакше в порох зітру всіх. І почну я з малявки.

Кров у жилах застигла.

— Ти не знаєш, з ким маєш справу, тому не думай, що кілька сторожових псів зупинять мене, — продовжив він, і я відчув, як повітря стало важким, наче просочене отрутою.

Раптом Ліда різко вдихнула, схопилася за горло, ніби намагаючись втримати в собі повітря, якого їй катастрофічно не вистачало.

— Лідо! — крикнув я, кидаючи телефон і хапаючи її за руки.

Вона билася в моїх обіймах, її очі наповнилися панікою. Її груди судомно здіймалися, але вона не могла видихнути, не могла вимовити жодного слова.

Я міцно-міцно притиснув її до себе, відчуваючи, як вона тремтить.

— Все добре, чуєш? Я тут, ти в безпеці, — шепотів я їй на вухо, хоча сам уже не був у цьому впевнений.

Ліда похитнулася, її губи тремтіли, а очі втратили фокус, ніби вона не вірила в реальність власних слів.

— Ярослав… він мертвий… — її голос був тихий, майже беззвучний, як шепіт вітру перед бурею.

Я бачив, як її плечі здригаються, як вона стискає пальці, ніби намагаючись утримати себе від падіння в безодню.

— Ми не можемо знати цього напевно… — я намагався вкласти в ці слова впевненість, хоч сам відчував, як сумніви, мов отруйні змії, впиваються в свідомість.

Ліда підняла на мене очі, сповнені болю, що не мав виходу.

— Дем’яне…

Я взяв її обличчя в долоні, змушуючи подивитися на мене, відчути мою присутність тут і зараз.

— Я тут, Лідо. Я з тобою. — Я провів пальцями по її скулах, змушуючи її дихати разом зі мною. — І жодні погрози не змусять мене віддати вас з Есмі в руки невідомих покидьків.