Читати книгу - "Біґ Мак. Перезавантаження"

Сказала, що їй подобається домінування зеленого.

Там, у спортзалі, її й знайшов один із учнів школи – Стасік, який зауважив її ще на цвинтарі, а тепер усе намагався до неї підійти й про щось розпитати. Був це тихий, старанний учень – баскетболіст і мрійник, худий, із нервовим блиском в очах і гарячим жаром у серці. Одним словом – типовий баскетболіст. Вислідивши жінку, він, урешті, зважився і, непомітно зайшовши до залу, причинив за собою двері. Жінка відразу ж помітила його, проте зробила вигляд, що все гаразд. І далі розглядала панно.

Він підійшов і, надзвичайно нервуючи, притиснувся до неї, а потім почав обережно й невміло стягувати з неї одяг. Спочатку стягнув шкіряний піджак, потім сорочку, потім довго розбирався з бюстгальтером, аж вона вся завелася. «Ну що ж ти, – думала, – що за срань господня». Але врешті йому це вдалось, бюстгальтер полетів на паркет, і лише тут вона повернулася й кинулася на нього, як левиця. Але кидатися вже не було на кого – Стасік свою порцію радості вже встиг отримати і тепер лише ніяково розводив руками. І ногами. Зі школи вони пішли разом.

Жінка-адвокат просила на людях називати її тьотя Настя, примушувала робити різні жахливі речі й доручила йому розрулювати справи зі своїми дилерами. За кілька днів Стасік знав уже всіх доходяг міста, котрі постачали тьотю Настю наркотиками різного ступеня тяжкості. Стасік легко знаходив із ними спільну мову, лишався на кілька днів, як застава, доки тьотя Настя знаходила бабки, приходила за ним, чіпляла на шию повідець і вела до себе на квартиру займатися жахливими речами. У себе вдома Стасік сказав усім, що в нього почалися семінари й що він із однокласниками займається хімією. По-своєму це було правдою. Часом їх охоплювала дивна пристрасть і тривога.

Одного разу тьотя Настя прищепила його наручниками до батареї й вони цілу ніч цілувалися, а коли вранці їй стало погано від випитого шампанського, вона побігла в туалет блювати і ключ від наручників упав у воду і зник у бурхливих хвилях. Тьотя Настя перевела подих і повернулася назад, цілуватися. Три дні вона годувала його, прикутого до батареї, сухою китайською лапшою й подавала порожні пляшки з-під шампанського, аби він міг відлити. На третій день лапша закінчилася і вони викликали слюсаря. Після цього тьотя Настя поїхала у відрядження, а Стасіка після уроків заловили кредитори й забрали в нього мобільник, ключі від квартири адвокатші та кишенькові гроші, котрі тьотя Настя залишила йому на шкільні сніданки. Стасік пішов за порадою до мами.

Мама його, стара акторка лялькового театру, вислухала все спокійно й терпляче. Стасік був пізньою дитиною, хоча й не скажеш, що надто коханою. «Ах, як це прекрасно, – сказала мама-акторка, кутаючись у строкатий китайський халат, – ось ти, Стасічка, і став мужчиною».

«Нам, – сказала мама, – давно час про це поговорити. Ось візьмімо для прикладу мене, – почала вона здалеку. – Сам розумієш, що таке професія актора, це ж усе життя на колесах. Ах, Стасічка, театр для мене – це більше, ніж життя, це моя пристрасть. Ти ж знаєш, я зайнята відразу в п’яти виставах, причому – в обидвох складах. А це все нерви, нерви!» Мама Стасіка грала переважно позитивних героїв: хом’ячків, зайчиків і видру-перевертня. «І ось ти знаєш, – сказала вона, – у мене з’явився дивний прихильник. Він, Стасічка, пише мені листи. Але якісь такі дивні, ось, подивись». І вона показала Стасіку пачку листів. Виявилося, що старій уже кілька місяців писав якийсь маніяк. Листи були плутані й довгі, невідомий то називав виконавицю ролі видри-перевертня «своєю Марлен», то погрожував відрізати їй голову, то вставляв оглядові рецензії на вистави лялькового театру й натякав на любов з першого погляду, то присилав відксерені вирізки з підручника анатомії із зображеними там внутрішніми органами людини. «Ось-ось, – пожвавлювалася мама, – Стасічка, ось тут, ніяк не можу зрозуміти: куди-куди він мене хоче? Ах, Стасічка, – продовжувала вона мрійливо, – я боюсь, що одного разу, коли я прийму снодійне, він прийде і таке зі мною зробить…» – «Мамо, – сказав на це Стасік, – це все дуже серйозно. Ти не пробувала його вирахувати?» – «Ну, як же ти його вирахуєш, – занервувала мама, – до нас на кожну виставу приходять сотні глядачів».

Наступного вечора вони пішли до театру разом. Мама зачинилася в гримерці, а Стасік знайшов місце в задньому ряді й почав розглядати публіку. Урешті, вистава почалася. Напівтемний зал був заповнений дітьми молодшого шкільного віку. На дитячому тлі дещо незграбно виглядав сорокарічний мужик – з пузом, щетиною й наколками на пальцях. «І справді, – подумав Стасік, – як ти його тут вирахуєш». Після вистави виявилося, що в прими, прямо з гримерки, украли її вставну щелепу. Мама побивалася, беззубо шамкаючи ротом. Але за пару днів невідомий щелепу повернув, щоправда, без двох кутніх зубів. У супровідному листі він і далі називав стареньку «своєю Марлен», писав про дивовижну форму її вилиць, потім збивався на огляд останньої вистави, писав про художньо-стильові особливості образу видри-перевертня, а насамкінець запрошував акторку на побачення. Писав, що буде чекати її в суботу біля пам’ятника письменнику Горькому. Стасік порадив мамі не ходити. Мама, котра тепер не вимовляла шиплячих, зі Стасіком погодилася.

Він прийшов на півгодини раніше. Сильно нервував.

Ходив довкола пам’ятника, час від часу відходячи вбік.

Минуло півгодини. Потім ще пів. Потім ще. Зрозуміло було, що вона не прийде. Мужик купив пломбір і пішов у парк. Морозиво тануло й стікало пальцями. Він злизував його, проводячи язиком по наколках – усіх цих якорях, серцях, пробитих стрілами, та сонцю, що тонуло в балтійських хвилях. Довго блукав доріжками. Потім пішов назад – на світло. Вийшов до будки тиру. Почув якісь крики. Прислухався. А в будці відбувалося таке.

Власник будки – старий-добрий торчок, якого всі вважали позитивним товаришем, запросив у гості давнього армійського друга, котрий, на відміну від власника будки, про позитив особливо не дбав, маючи натомість у себе на роботі, у бригаді провідників фірмового московського потяга, репутацію бабника й мудозвона. І ось давні друзі зібралися, дунули й почали згадувати золоті деньки армійської служби. Згадали старшину-сучару, сто