Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Його погляд стає уважнішим, ніби він намагається прочитати мене. Я роблю ще один ковток кави, відчуваючи, як щось всередині напружується.

— Все добре, Максиме. Я щаслива.

Він киває, але здається, що не зовсім вірить у мої слова.

— Давай краще про тебе, — кажу я, відкладаючи ложечку на блюдце.

Максим усміхається й відкидається на спинку стільця.

— А що про мене? Живу, працюю, все як у всіх.

— І все? — піднімаю брову.

— Ну… — він на мить задумується, крутячи чашку в руках. — Після тебе було кілька стосунків, але нічого серйозного. З головою пірнув у роботу.

Я киваю, ніби це мене не зачіпає, хоча всередині відчуваю дивне тепло від його відвертості.

Ми ще трохи сидимо, говоримо про різне — про роботу, про старих знайомих, про плани. Розмова тече легко, наче й не було років розлуки. Але час минає швидко, і зрештою ми виходимо з кафе.

На вулиці трохи прохолодніше, ніж було вдень. Я злегка здригаюся від подиху вітру. Максим помічає це й питає:

— Може, тебе провести?

— Ні, дякую, — м’яко відмовляюся. — Я ще трохи прогуляюся.

Він киває, задумливо дивлячись на мене.

— Радий був тебе побачити, Настю.

— Я теж, — усміхаюся.

Перед тим як піти, Максим раптом нахиляється і легенько цілує мене в щоку. Я завмираю на мить, відчуваючи тепло його губ.

— Бережи себе, — каже він тихо, дивлячись мені у вічі.

Я не знаю, що відповісти, тому просто киваю. У голові плутаються думки, але я швидко беру себе в руки.

— Ти теж, — коротко кажу і роблю крок назад.

Максим ще мить затримується, ніби вагається, а потім розвертається й повільно йде геть. Я дивлюся йому вслід, а потім вдихаю на повні груди прохолодне повітря і вирушаю у свій бік, відчуваючи, як цей вечір залишає по собі легкий відбиток у моїй пам’яті.

Я повертаюся додому, коли вже починає сутеніти. Вулиці занурюються в м’яке світло ліхтарів, а повітря наповнене вечірньою прохолодою. Йду повільно, обдумуючи зустріч із Максимом. Це було несподівано, але водночас… спокійно.

Здалеку бачу світло у вікнах батьківського дому. Мама, мабуть, уже чекає. Відчиняю хвіртку, заходжу на подвір’я, і мене огортає знайоме тепло рідного дому.

— Ти де так довго була? — мама визирає з кухні, витираючи руки рушником.

— Просто гуляла, — знизу плечима і натягую усмішку.

— Вечеря вже готова, йди мий руки.

Я киваю і прямую до ванної, намагаючись відігнати зайві думки.

За вечерею мама уважно дивиться на мене, ніби намагається прочитати думки. Батько спокійно їсть, але я бачу, що й він прислухається до розмови.

— Я вирішила завтра повертатися, — кажу, відкладаючи виделку.

— Вже? — мама трохи нахиляє голову. — Ти ж лише кілька днів у нас була.

— Так, але… Я готова.

Мама зітхає, але нічого не каже. Вона розуміє, що це моє рішення.

— Головне — щоб ти була впевнена, — нарешті промовляє вона.

— Впевнена, — відповідаю.

Після вечері я допомагаю мамі прибирати зі столу. Вона мовчить, але я відчуваю, що хоче щось сказати.

— Я поговорю з Олегом, — тихо кажу, ставлячи тарілку в раковину.

Мама зупиняється і дивиться на мене.

— І розповім йому про вагітність.

Вона обережно бере мене за руку.

— Це правильно, доню. Він має знати. Але головне — як ти сама це відчуваєш?

Я зітхаю, знову дивлюся в раковину.

— Не знаю. Просто… я не хочу більше мовчати. Що буде, те й буде.

Мама легенько стискає мою руку.

— Я вірю, що ти зробиш правильно.

Я обертаюся до мами й обіймаю її.

— Дякую тобі за все, мамо. За те, що завжди мене підтримуєш.

Вона гладить мене по спині, як колись у дитинстві.

— Я завжди буду поруч, доню. Ти ж моя найрідніша.

Я заплющую очі, вдихаю знайомий запах її парфумів і відчуваю, як трохи легшає на душі.

Лежачи в ліжку, я довго дивлюся в стелю, слухаючи тихий шурхіт вітру за вікном. Думки рояться в голові, не даючи спокою.

Я хочу повернути те, що ми мали з Олегом. Ту довіру, ту впевненість один в одному, яка здавалася незламною. Не знаю, чи можливо це тепер, після всього, що сталося, але я принаймні повинна спробувати.

Я повернуся і скажу йому правду.

З цією думкою я нарешті заплющую очі.