Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

Він сидів на дивані в компанії з чотирьох дорого вбраних чоловіків і, попиваючи зі склянки щось, схоже на коньяк, про щось гучно реготав. Через велике пузо піджак був розстібнутий, а бідні ґудзики сорочки трималися на останніх нитках. Майже лисий, з пофарбованими вусами й намальованим рум’янцем на щоках, він аж ніяк не справляв враження людини, з якою зараз можна вести серйозну розмову. Це викликало б усмішку, якби не гіркота в грудях. На руках усіх цих людей стільки крові, що можна заповнити басейн.

Люсі було гидко на них дивитися, а Арон мав ще й вести переговори. Невидима, вона, тримаючи відстань, слідувала за королем. Він саме доходив до герцогського куточку релаксації, коли той нарешті звернув на нього увагу.

— Йосип босий! — вигукнув Бертвальд, з виразним стуком поставивши склянку на стіл.

Його співрозмовники майже синхронно перевели погляди на прибулого гостя.

— І вам доброго вечора. — Арон подарував їм найвправнішу пародію на привітну усмішку, яку Люсі будь-коли доводилося бачити.

— Невже це й справді ти? До мене, звісно, доходили чутки. — Старий похитав головою, не закриваючи рота з гнилими зубами. — Але я не очікував побачити юного короля на своєму бенкеті. Як так сталося? Прийшов оголосити мені ультиматум?

— Не зовсім, — відповів Арон. Незважаючи на явну неповагу в тоні герцога, він зберігав спокій. — Я сподівався на більш приємну розмову.

— Приємну розмову? — реготнув Бертвальд. — Як можна вести приємну розмову з хлопчаком, який занадто сильно повірив у казки про славнозвісних завойовників, через що в моєму герцогстві зараз стоять заводи, люди саботують і немає грошей. Це гуляння — все, що в мене залишилося.

— Я не завойовую герцогства, — одразу прояснив хлопець, — а звільняю їх від влади Деміана, щоб на чесній Раді герцогів обрали нового короля, яким, сподіваюся, буду я. У мене є знання й спадкове право. Деміан не має нічого.

— Твій батько був великою людиною, Ароне, — протягнув герцог і, зробивши паузу, повів: — але його так легко перемогли. І все через дурну, наївну доброту. Небажання бачити загрозу довкола себе. Думаєш, я повірю, що його син не повторить ці помилки?

Люсі відчувала, як терпіння парубка доходило до краю. Мало того, які обурливі слова говорив Бертвальд, так він робив це ще й страшенно повільно.

— Я не добрий, — суворіше сказав він. — Справедливий? Так. Милосердний до тих, хто кається, але не до вбивць та зрадників. Ви, Бертвальде, зрадник. Гефестський суд винесе вам зрозумілий вирок, на який ви цілком заслуговуєте. Я особисто дивитимуся, як кат надягне зашморг на вашу товсту шию й натисне на люк.

— Або можемо просто зараз зламати дві протилежні несучі стіни — і маєточок обвалиться, забравши з собою в історію усіх цих покидьків. — Елізабет вкотре влізла зі своєю непроханою порадою чи, радше, проханням.

— Ого, погрожуєш мені в моєму власному домі? — Бертвальд усміхнувся. Трясця, він хоч раз у житті бачив зубну щітку? — Ти справді не схожий на батька. У мене свого часу було шість дружин. Чи сім? Словом, жодна з них мені так і не дала спадкоємця. А воно, знаєш, важко, жити без надії в майбутнє. — На мить він замовк, перекинувши погляд на чоловіка років тридцяти справа від себе. Глибоко вдихнувши, він повернувся до Арона: — Будеш рибний суп? Він дуже смачний зі спеціями Кароша, мого улюбленого купця. 

— Ближче до суті, — наказав він, нахиливши голову набік. — Ви пропустите війська Звільнення у свої міста завтрашнього ранку, інакше я застосую такі сили, які ви б не хотіли бачити наяву.

Ось і настала її мить. Не вагаючись, Люсі, як і домовлялася з Ароном, вийшла до них у вигляді фантома. Усі камені на люстрі раптово розлетілися на друзки, і приміщення стали освітлювати лише вогники тьмяних ламп. Вся виткана з темряви, із сяйливими білими очима, вона просто стояла поруч з юним королем і наводила на гостей стільки жаху, що хтось з них закричав, хтось почав бігти до виходу, а дехто ж просто завмер, не відводячи очей від чудної істоти.

— Заколотіть мене в три дошки! — кинув ошелешений герцог і ледь не перехилився з дивану в спробі відсунутися подалі від них.

— Цього не вистачить для твого пуза. Хіба якщо подрібнити, — промовив фантом, але ці слова належали не Люсі.

Вона й сама здивувалася, як легко Елізабет влізла в її мову.

— Як вам такий сюрприз, Бертвальде? — промовив Арон, простягаючи йому руку.

Герцог узяв її та повернувся в нормальне сидяче положення. Поправивши піджак, він жвавіше повів: 

— Це заслуговує на аплодисменти. Вайндвіль твій, а, якщо повернеш сюди камінці, то, може, це герцогство ще навіть буде жити, — Люсі здавалося, він говорив справді щиро. Арон же знав напевне. Зітхнувши, Бертвальд додав: — Маю лише одне прохання, юний королю. Довге падіння. — Він перевів погляд на хранителя темряви. — Товсту шию буде важко переламати, але я б не хотів борсатися на шибениці, як бідний Тобіас, нехай він спочиває з миром.

Цими словами Бертвальд поранив Люсі, мов мечем. Тільки крові не було — лише терпке відчуття, ніби хтось заліз рукою прямо в душу. Але він не міг знати. Він не міг впізнати Люсі за обрисами фантома: це було неможливо. Хіба що бабуся розбовкала йому про прокляття. Але навіщо їй пхати палки у власні колеса? Якщо герцог і володіє інформацією про таємницю Люсі, то леді Палмер навряд чи причетна до цього. Або ж це просто випадковий збіг, і погляд Бертвальда нічого не значив.