Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Небо осяяв кривавий захід сонця. Навіть на Свериді відчули гул, що долинав з острова Лукулус. Цей день мав настати рано чи пізно.

Перед великою сферою сидів чоловік у плащі, накинутим на плечі. На рукавах його лляної сорочки були вишиті прадавні руни — ті самі, що їх Рада з Альбрехтом побачили в листі кілька місяців тому.

На вигляд він нагадував слов’янського волхва: світле волосся, стягнуте обручем, і невелика борідка.

Оракул сидів уже кілька годин, не відводячи погляду від єдиної крапки в центрі сфери. Губи його постійно ворушилися, шепочучи заклинання. Брови поволі опустилися, коли він напружено вдивлявся в глибину сфери.

Легкий вітер гуляв між колонами його палацу — одноповерхової дерев’яної будівлі з плющем на ґанку. Від неї тягнулася вузька стежка вглиб лісу біля підніжжя Великих Гір.

У залу влетів птах і гучно зацвірінькав. Але чоловік навіть не поворухнувся. Він чекав.

Нарешті, крапка в центрі сфери почала розростатися, поки не заповнила всю поверхню. Закляття швидко злетіло з вуст. Погляд залишався прикутим до сфери, немов зачарований. Коли з’явилося чітке зображення, чоловік на мить заплющив очі — змучені довгим стеженням.

Сонячна погода у сфері раптово змінилося блискавицею і дощем. Стихія вирувала лише всередині сфери, але холод пройшов і за її межі.

Чоловік завершив заклинання й занурився в транс.

* * *

Щойно була сонячна погода, як раптово сталася гроза. Блискавка вдарила в стріху будинку, спалахнуло полум’я. Щойно пожежу вдалося загасити — нова блискавка підпалила інший дім.

У Заргансі було не спокійно. Погода змінювалася кожної години, і всі відчували щось недобре.

Ці кілька днів були найважчими для Мерліна. Ще один гонець не повернувся з Голдену. Морл не бажав навіть говорити про перемовини. Великий герцог вирішив діяти. Потрібно було змусити Морла залишити королівство і вирушити на Лукулус.

Його настрій передався усім жителям замку. Мерлін збирався в похід, і цього разу битва могла бути запеклішою, ніж під Рамуром.

Рада поспіхом складала речі. Попереду — довга дорога: тиждень до океану, потім корабель. Частина війська вже чекала біля Віджио. Дівчина була напружена. Як завжди перед боєм — але цього разу відчуття були гірші.

Альбрехт теж відчував тривогу. Вона з’явилася в день, коли поїхала принцеса Белла. Її відсутності він навіть не помітив. Тривога була через несподівану зміну погоди. Хлопець чекав ночі, бо спека ставала  нестерпною.

Коли звільнився, глянув на годинник: майже друга.  Альбрехт розгубився. Зараз мав вже бути вечір. Златан навіть не думав сідати.

Він побіг до покоїв Мерліна, та там нікого не було. Герцог із радниками зібралися в тронній залі. Те, що Златан «застиг», помітив не лише він.

Біля зали він зустрів Раду. Її, як і його, не впустили. Вони перезирнулися, занепокоєні. Мовчали кілька хвилин під дверима.

— Як гадаєш, буде ще гірше? — нарешті спитав Альбрехт, відвівши очі.

— Гірше нікуди... Хоча може! — зітхнула Рада, уникаючи погляду.

Запала тиша, важка, як грім перед зливою. Нарешті, двері відчинилися.

У тронній залі перед троном стояв круглий стіл із великою картою герцогства. Один із радників згортав іншу — карту острова Лукулус.

— Погані новини? — обережно спитав Альбрехт.

— Дуже. Чекати більше не можна. Маємо намагатися закрити Тріщину. Вирушаємо за кілька годин. — відповів Мерлін і глянув на годинник. — Хоча... — він важко зітхнув. — Ми вирушаємо, коли я скажу. Час зупинився.

— Як це — зупинився?! — вигукнули Рада з Альбрехтом.

— Рівновага порушена. Тріщина вийшла з під контролю. Добре хоч, ми самі не застигли разом із природою.

— Як ми її закриємо?

— Якщо об’єднати сили всіх чарівників — є шанс. Але є й інший шлях. Існує посох, здатний запечатати Тріщину назавжди. З того, що зараз відбувається в Роені, я майже впевнений: він у Морла. Там рівновага не порушена.

— Значить, треба викрасти посох! — вигукнула Рада.

— Морл його добре охороняє. До Голдена нам не проникнути. А сам він не хоче навіть слухати мене.

— Тобто Морл тепер володар часу?! — ахнула Рада. — Тріщина підвладна йому?

— Так. Але рано чи пізно навіть він може втратити над нею контроль. Але, коли це буде, все навколо перетвориться на руїни. Тому виїжджаємо негайно!

— Але ж ви сказали — за кілька годин! — вигукнула дівчина.

— І я сказав: час зупинився. Забудь про годинник. Цей день не закінчиться, поки ми не закриємо Тріщину!

Рада тяжко зітхнула. З Альбрехтом вони попрямували за речами. Втомлені, спустошені, вони не мали сил навіть нарікати на пекуче сонце.

Після того, як Морл заволодів посохом, «дитинчат» Тріщини в інших країнах стало менше. Тепер усі були в підконтрольному йому місці.

На сходах, перед тим як розійтися, хлопець і дівчина усміхнулися одне одному. Тими усмішками, що означали: «Все буде добре. Я поруч.»