Читати книгу - "Алтин-толобас"

— Тоді вважайте, що досі ви по-справжньому не жили, — дуже серйозно, навіть урочисто сказав Вальзер. — Людське життя набуває сенсу, тільки коли в ньому виникає Велика Таємниця. Слухайте ж. Ви перший, кому я вирішив одкритися. Коли б я вірив у Бога, то вважав би, що вас послав мені Господь. Але Бога нема, є тільки сліпий випадок, а отже, спасибі сліпому випадку.

Фон Дорн відчув, що йому передалося хвилювання співбесідника, й жартувати більше не намагався — весь перетворився на слух.

— Ви хоробрий, сильний, великодушний лицар. У вас жваві, розумні очі. Як нечасто поєднуються в людях ці дорогоцінні якості: сила, великодушність і розум. Можливо, я роблю непоправну помилку, довіряючись вам, але ж якби ви не кинулися з такою самовідданістю рятувати мене, я все одно вже був би мертвим. — Вальзер здригнувся. — Ченці випотрошили б мене живцем, вивідали мою таємницю, а потім кинули б на клювання воронам.

— Ченці? А я гадав, це звичайні грабіжники, що начепили чорні ряси, аби їх не було видно в темряві.

— Хіба ви не впізнали Юсупа? — здивувався аптекар. — Ви ж були з ним віч-на-віч.

— Якого Юсупа? Ви маєте на увазі ту каналію, що вибила мені зуби? Ні, лиця я не розгледів — місяць світив йому в спину. Хіба він мені знайомий?

— Це ж Йосиф, підручний митрополита Антіохійського!

— Ви хочете сказати, що на вас напали люди Таїсія?

Корнеліус пригадав, як високопреосвященний шептався про щось із чорнобородим аскетом, і той одразу ж висковзнув за двері. Ні, це було абсолютно неможливо.

— Не може бути, — затряс головою капітан. — Такий учений муж, служитель Божий. Ви помиляєтесь!

— Хто служитель Божий, Юсуп? — Вальзер розсміявся. — Не хотів би я зустрітися з його богом. Юсуп — сирієць, хашишин, головний довірений Таїсія, виконавець усіх його темних справ.

— Хаши… Хто?

— Хашишин. Є на Сході такий таємний орден, його членів змалечку готують до ремесла вбивці. Ті люди вірять, що можуть досягти райського блаженства, коли вбиватимуть за велінням свого імама. Всі таємні вбивства Леванта і Магріба здійснюються хашишинами, вони майстри своєї кривавої справи. У них немає ні сім'ї, ні звичайних людських почуттів і пристрастей — тільки куріння хашишу та вірність імамові.

— Так, я чув щось про цих фанатиків, — кивнув фон Дорн. — Їх іще називають ассасинами. Та тільки до чого тут його високопреосвященство?

— Багато років тому Таїсій викупив Юсупа в антіохійського паші, врятував од жахливої кари — здирання шкіри живцем. З того часу Юсуп вважає його своїм імамом і відданий йому як пес. Знаєте, як Таїсій досяг нинішнього свого становища? Всі його недоброзичливці та суперники дивним способом вирушали на той світ. Варто було Таїсію забажати єпископської катедри в Салоніках, і тут же звільнилася вакансія — архієрей ні з того ні з сього скрутив собі в'язи, впавши уночі з ліжка. Таким же чином дісталася грекові архієпископська митра, згодом і митрополитська. О, я багато дечого знаю про їхні з Юсупом діла! Коли Таїсій ставить перед собою мету, він не зупиняється ні перед чим. Заради Лібереї цей хижий звір розірве мене на шматки. А він же ще не знає про Замолея!

— Ліберея? Замолей? — нахмурився Корнеліус на нові слова. — Що це чи хто це?

Адам Вальзер збився, потер пальцями лоба.

— Вибачте мені, друже мій. Я перескакую з одного на друге й тільки морочу вас. Зараз, зараз я заспокоюсь і розповім усе по порядку. Знаєте що? Я говоритиму й одночасно робитиму вам зуби — це допоможе моєму розуму вибудувати послідовний ланцюжок викладу. Спочатку скажу лиш одне: мова піде про найбільший скарб із усіх відомих людству.

Цю передмову мудрий аптекар, без сумніву, зробив для того, щоб капітан вислухав розповідь з належною увагою.

Хитрощі подіяли — Корнеліус усім тілом подався вперед.

* * *

— Найбільший скарб? — запитав фон Дорн, не тільки пришіптуючи, а ще й якось раптом охрипнувши. — Ви говорите про золото?

Вальзер розсміявся — не весело, а скоріше гірко.

— Ви вважаєте, гер капітан, що на світі немає нічого ціннішого від золота?

— Чому ж, є. Коштовне каміння, приміром. Алмази, сапфіри, смарагди.

— Що ж, — аптекар узяв якісь кістяні рогачики й загадково всміхнувся, — є там і коштовне каміння, а золота стільки, скільки ви забажаєте.

— Стільки, скільки я забажаю? — спантеличено перепитав Корнеліус.

— Саме так. Скільки вам треба для цілковитого задоволення — пуд, сто пудів, тисячу?

Брови фон Дорна грізно зійшлися. Здається, гер Вальзер дозволяє собі насміхатися? Аптекар же, помітивши, як змінилось обличчя мушкетера, зайшовся тихим сміхом — мабуть, усе-таки не знущальним, а збудженим.

— Не вертіть головою, мій юний друже, ви мені заважаєте. Сидіть і терпляче слухайте, я почну здалеку.

Він уставив Корнеліусу в рот кістяні розпірки, й на цьому діалог природним чином перетворився на монолог.

— Вісім років тому я вступив професором фармакології та травознавства на медичний факультет Гейдельберзького університету. Ви, звичайно ж, чули про цей поважний навчальний заклад.

Фон Дорн ствердно угукнув — у Гейдельберзі, тільки на теологічному факультеті, навчався його брат Андреас.

— Не трясіть головою, сидіть сумирно… Умовою моєї угоди з ректоратом було те, що у вільний од лекцій і лабораторних дослідів час мені буде дозволено вільно порпатися в університетських архівах. На ту пору я був прихильником галеністської терапії, вивчав цілющі властивості сурми і мав надію відшукати корисні відомості про цю дивовижну субстанцію в трактатах і записках знаменитих алхіміків попередніх століть. Попутно мені траплялося багато щонайцікавіших документів, які не мали відношення до предмета мого наукового інтересу, одначе людина з допитливим розумом завжди тримає очі широко відкритими — адже ніколи не знаєш, звідки проллється благословенне світло. І ось одного разу я натрапив на записи одного пастора, такого собі доктора Савентуса, людини великої вченості, знавця грецької та давньоєврейської премудрості. Він жив сто років тому.

Фон Дорн застогнав — боляче.

— Потерпіть, тут, у яснах, застряв маленький осколок зуба. Ось так! Більше боляче не буде… Цей богослов служив у Лівонії парафіяльним священиком і під час війни потрапив до московського полону. Після сили-силенної пригод, які я вам переказувати зараз не буду, Савентус опинився в Кремлі, де постав перед очима царя Івана — того самого, якого потім прозвали Грозним. Пастор пише, що цар обійшовся з ним милостиво і сказав, що давно шукає вченого мужа, котрий допоміг би йому розібрати стародавню бібліотеку, яка дісталася государеві од пращурів. І далі автор записок докладно розповідає історію цієї книгозбірні, котру він іменує Лібереєю. Царська бібліотека… Прополощіть