Читати книгу - "Небудь-де"

Йому хотілося, щоб хтось його обійняв, сказав, що все буде гаразд, що йому скоро стане краще; хотілося, щоб хтось дав йому аспірину й склянку води, і провів його до ліжка. Але ніхто цього не зробив, а його ліжко залишилося в іншому житті. Він змив блювоту з обличчя й рук водою з цебра. Тоді прополоскав рота. А тоді, трохи похитуючись, він пішов за чотирма жінками до сніданку.

— Передайте холодцю, — сказала Мисливиця з повним ротом.

Їдальня Серпентини розмістилася на чомусь схожому на найменшу платформу метрополітену з усіх бачених Ричардом. Завдовжки вона мала дванадцять футів, і більшу частину того простору займав обідній стіл. Його встилала біла дамаскова тканина, на якій були розкладені прибори урочистого обіднього сервізу. На столі височіли купи гидких на запах наїдків. Мариновані перепелині яйця, подумалося Ричардові, смерділи найгірше.

Його шкіра здавалася липкою, очі неначе неправильно сиділи в очницях, а череп ніби витягли, поки він спав, і замінили на інший — на два чи три розміри менший. Потяг метро пролетів мимо за два чи три фути від них; вітер, що здійнявся позад нього, роздмухав скатертину. Шум потяга пройшов Ричардовою головою, як гарячий ніж крізь мізки. Ричард застогнав.

— Як я бачу, твій герой пити не вміє, — безпристрасно підмітила Серпентина.

— Він не мій герой, — сказала Дуері.

— Боюся, що таки так. З часом легко навчитися розпізнавати такий тип. Мабуть, у їхніх очах щось особливе, — вона повернулася до жінки в чорному, що була чимось на кшталт мажордома. — Відновлювального напою для джентльмена. — Жінка тонко всміхнулася й попливла геть.

Дуері підібрала щось із грибної тарілки.

— Ми дуже вдячні за все це, леді Серпентино, — сказала вона.

Серпентина пирхнула.

— Просто Серпентина, дитя. Я не маю часу на дурні шанобливості й уявні титули. Значить, ти старша дочка Портико.

— Так.

Серпентина вмочила пальця в солоний соус, в якому також лежало щось схоже на кількох невеликих вугрів. Вона облизала пальця і схвально кивнула.

— У мене для твого батька не було часу. Уся та дурня про об'єднання Долішнього. Безглуздя й нісенітниці. Дурний чоловік. Наривається на небезпеку. Коли я минулого разу бачила твого батька, то сказала йому, що як він покажеться тут ще бодай раз, я перетворю його на сліпозмійку. — Вона повернулася до Дуері. — До речі, як живеться твоєму батькові?

— Він мертвий, — сказала Дуері.

Серпентина була цим абсолютно вдоволена.

— От бачиш? — сказала вона. — Я до цього і веду.

Дуері нічого не сказала. Серпентина виловила щось рухливе зі свого сивого волосся. Вона роздивилася його, а тоді розчавила між пальцями й кинула на платформу. Тоді вона повернулася до Мисливиці, котра знищувала невеликий пагорб маринованого оселедця.

— А ти, значить, вийшла на Звіра? — сказала вона.

Мисливиця кивнула з повним ротом.

— Звісно, тобі знадобиться спис, — говорила далі Серпентина.

Жінка з осиною талією стала коло Ричарда, тримаючи невелику тацю. На тій таці стояла маленька склянка, що містила рідину агресивно-смарагдового кольору. Ричард поглипав на неї, а тоді глянув на Дуері.

— Що ви йому даєте? — спитала Дуері.

— Нічого шкідливого, — сказала Серпентина з морозною усмішкою. — Ви гості.

Ричард перехилив зелену рідину, що мала смак чебрецю, перцевої м’яти й зимових ранків. Він відчув, як вона опустилася на дно, й приготувався утримувати її від руху в зворотному напрямку. Натомість він глибоко вдихнув і трохи здивовано зрозумів, що голова більше не болить, і що він голодний як вовк.

Старий Бейлі від природи був не з тих людей, що народжені розповідати жарти. Не зважаючи на свою до цього малоздатність, він затято продовжував це робити. Він любив розповідати найбородатіші історії непомірної довжини, що закінчувалися понурою шпилькою, хоча ще частіше Старий Бейлі не міг її пригадати на той час, як доводив туди розповідь. Уся аудиторія гумористичних виступів Старого Бейлі складалася з пташок, які, особливо граки, бачили в його жартах глибокі філософські притчі, що містили фундаментальні й проникливі спостереження щодо того, як це — бути людиною, і навіть час від часу просили його розказати їм іще одну з його неймовірних історій.

— Гаразд, гаразд, гаразд, — казав Старий Бейлі. — Скажіть, якщо ви вже чули цю раніш. Заходить собі один чоловік до бару. Ні, не чоловік. Це ж жарт. Вибачте. Він був кінь. І той кінь… ні… моток шворки. Три мотки шворки. Заходять до портового бару три відрізки шворки.

Великий старий грак прокаркав питання. Старий Бейлі потер підборіддя, а тоді знизав плечима.

— Просто зайшли собі. Це жарт. В жарті вони можуть ходити. Тож один просить налити йому і його друзям. А бармен каже: «Це портовий бар. Ми наливаємо тільки морякам». Одному відрізкові каже. Тоді той відрізок повертається до друзів і каже: «Тут наливають тільки морякам». А це жарт, тому другий відрізок робить те саме, бо їх же три, бачте, а тоді останній зав'язується й перетягується посередині. А тоді йде і замовляє напій.

Старий грак знову слушно каркнув.

— Три напої. Правильно. А бармен каже: «Гей, а ти не один з тих берегових мотків шворки?». І він каже, той відрізок шворки каже: «Ні. Я морський вузол». Він морський вузол, розумієте, у портовому барі. Шпилька. Дуже, дуже смішно.

Шпаки ввічливо загомоніли. Граки закивали головами й посхиляли їх набік. Тоді найстаріший грак знову каркнув до Старого Бейлі.

— Ще один? Я вам не ходяча сміхозбірня, знаєте. Дайте подумати…

З намету почувся якийсь звук, глибокий і биткий, як удари далекого серця. Старий Бейлі поквапився всередину. Звук долинав зі старої дерев'яної скрині, в якій Бейлі тримав те, що цінував найбільше. Він розкрив скриню. Биткий звук став набагато гучнішим. Маленька срібна коробочка лежала на скарбах Старого Бейлі зверху. Він заліз до скрині шишкуватою рукою і витяг її. Всередині коробки ритмічно засвічувався й згасав, як серцебиття, червоний вогник, що світив крізь срібну філігрань і щілини та кріплення.

— Він у халепі, — сказав Старий Бейлі.

Найстаріший грак прокаркав питання.

— Ні. Це не жарт. Це маркіз, — сказав Старий Бейлі. — Він у глибокій халепі.

Ричард подужав половину другої тарілки, коли Серпентина відіпхнула свого стільця назад.

— Гадаю, що виконала свій обов'язок гостинності, — сказала вона. — Дитино, юначе, гарного вам дня. Мисливице… — вона замовкла. Провела схожим на кіготь пальцем від вуха до підборіддя Мисливиці. — Ти завжди бажана гостя. — Вона владно кивнула їм, встала і пішла геть у супроводі своєї дворецької з осиною талією.

— Нам треба йти, — сказала Мисливиця. Вона підвелася, і Дуері з Ричардом неохоче зробили те