Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

У Каріма справи нарешті йшли вгору. Після довгих місяців темряви, він поступово повернув контроль над бізнесом, над людьми — і над собою. Йому вдалося пробачити себе за багато: за смерть брата, за зруйновану імперію, за втрати… Усе, окрім одного — Алії.

Декілька разів він брався дати наказ знайти її. Але кожного разу зупиняв себе.
"Вона, мабуть, у батьків. Живе тихим життям. І я — останній, кого вона хоче бачити," — переконував себе.

Карім сів за столик біля вікна — його улюблене місце, куди рідко навідувався останні роки. Поряд мовчки сидів Мехмет. Надворі йшов легкий дощ, що краплями стікав по склу, створюючи дивну гармонію з тишею, що панувала всередині Каріма.

— Тут смачна випічка. Кажуть, у них новий пекар — просто талант, — мовив Мехмет, розглядаючи меню.

Карім мовчав. Він нікого не слухав останнім часом. Серце й досі боліло — щодня, щогодини. Його душа залишилася там, де стояла вона. Алія. Його зрада, його найбільше кохання. І його найбільший біль.

Коли їм принесли фірмову випічку, Карім скуштував один шматок — і завмер.

Воно.
Це було воно.
Цей аромат… Цей смак… Така випічка була тільки в однієї людини.

— Поклич господаря, — сказав Карім. Голос зрадницьки зірвався. — Я хочу побачити того, хто це зробив.

За кілька хвилин до кухні підійшов Арман, власник ресторану.
— Я думав, тобі сподобається, друже. Це — наш головний пекар. Хочеш познайомитись? Зараз покличу.

Алія саме витирала руки від борошна, коли до неї підійшов один із працівників:
— Аліє, тебе кличе Арман. Каже, хоче познайомити з важливим гостем.

— Щось не так з випічкою… — пробурмотіла вона.
Її серце билося швидше. Чомусь… тривожно.

Вона вийшла з кухні — і зупинилася.

Час зупинився.

Карім.

Їхні погляди зіткнулися — і в цей момент повітря в залі згусло до неможливості. Її руки опустилися. Губи тремтіли. Дихати було важко.

— Алія… — прошепотів він, підводячись.

Її ім’я злетіло з його уст, як молитва. Але вона — завмерла. Сльози одразу виступили на очах.

Вона зробила крок назад. Іще один. Її тіло хотіло бігти, втекти звідти, де біль був сильнішим за здоровий глузд.

— Аліє, зачекай! — Карім рвонув за нею, але вона вже розвернулася й побігла.

— Не зараз… — прошепотіла вона крізь сльози. — Лише не зараз…

За кілька секунд вона вже вискочила з ресторану й зникла в дощі.

Карім стояв, як прибитий. Мокрі сліди її сліз залишилися на підлозі.

Він уперше відчув, як болить не просто серце. Боліла душа. Боліла правда. І боліла втрата, яка ще кілька хвилин тому була всього за кілька кроків.

— Це вона, — прошепотів він. — Це була вона…

Мехмет мовчав. Він бачив, як зламано стоїть його бос, його друг…
І розумів: це не кінець. Це — початок.

Алія сиділа в парку на лавці, притиснувши до грудей тремтячі руки. Дощ давно перестав, але її сльози не спинялися. Вона не помічала, як проносились повз люди, як сутеніло — весь її світ знову обернувся на хаос.

Її серце розривалося від болю. Як так? Як життя могло так жорстоко зіграти з нею?

Вона ж навчила себе жити без нього. Навчилася не згадувати щовечора його голос. Не шукати в кожному погляді знайомого тепла. Навчилася засинати, обіймаючи доньку, замість спогадів.

А тепер — одна мить, один погляд…
І весь її захист, вся ця нова реальність — розсипалась.

Вона згадувала, як він сидів там, у залі. Такий самий, але ніби інший. Очі його — ті самі, що колись палали пристрастю, тепер світилися болем. І вона це побачила. Відчула. Як струм по тілу.

Алія схлипнула, закусуючи губу, щоби не закричати.
— Чому ти повернувся?.. Чому зараз?.. — шепотіла вона.

У її душі боролися любов і ненависть, біль і жага бути поряд. Вона ж так довго будувала нове життя, дім, в якому панував спокій… І все одно — Карім жив у її серці щодня. У кожному русі Айші. У кожному сні.

Алія заплющила очі.
— Я досі тебе кохаю…
Її голос зламався.

Але разом з цим вона пам’ятала: це він вигнав її. Це через нього вона ночувала в чужому домі, не маючи копійки. Це через нього вона народжувала в болі, без підтримки. І це він не знає… що має доньку.

Її кохання — це рана. Глибока, як прірва.

І тепер, коли він знову став на її шляху, Алія боялася найбільшого — що знову може не вистояти перед ним. Не вберегти себе. Не захистити серце.