Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

не жалкував (я уявив, як він набирається сміливості написати своїй рецензентці електронного листа, можливо, із пропозицією зустрітися на каву, щоб пояснити, що він намагався передати в романі, або як він випиває пів пляшки білого вина та мчить до неї з кавалькадою винахідливо вигаданих лайок, яких, певно, вистачило б на цілий тезаурус). Я перечитав статтю через призму Джасперового хіпі-дзену, і вона вже не звучала так жорстоко. Поки гортав, також помітив, що Гаррієт була авторкою відгуку, який часто використовували в The New York Times для популяризації Мактавіша — «Непереможний і неперевершений: Мактавіш незрівнянний», — це цитата з рецензії на його п’ятий роман 2006 року.

Я надіслав іще одне повідомлення Джульєтт і на мить зрадів, коли телефон одразу дзеленькнув у відповідь, поки не зрозумів, що це був червоний знак оклику, який сповіщав, що повідомлення надіслати не вдалося.

Я відклав телефон і заплющив очі. А в голові лунав голос Джаспера. Тільки зараз він говорив дещо інше: «Особливо якщо Ваєтт і далі подвоюватиме мій аванс». Я згадав, як на станції Ваєтт розмовляв по телефону. Можливо, намагався домовитися про терміни й ціну угоди?

Спочатку я не звернув на це уваги — припускав, що нова угода Джаспера стосувалася книги Еріки Метісон. Але якщо ця рецензія важила, якщо твори Джаспера справді вважали б піратською копією Мактавіша, то його література завжди була б лише імітацією. Навіть успіх «Одинадцяти оргазмів Дебори Вінсток» не приховав би цього відчуття: він був небажаним, і його назавжди поставили на друге місце після кращого автора. Можливо, одним зі способів обійти таке порівняння було цілковито його усунути.

Я заснув, думаючи про дві речі.

Генрі Мактавіш більше не хотів писати книги про детектива Морбунда.

І, можливо, для Ваєтта Ллойда піратська версія Мактавіша була кращою, ніж ніяка.

Розділ 25

І гадки не маю, як довго я спав, але зі стукоту здогадався, чий неелегантний кулак гупав у мої двері. Тож не дуже здивувався, побачивши в коридорі Ройса. Що мене справді здивувало, так це шеренга людей за ним.

— Ходімо, — тільки й мовив він і кинувся стукати у двері наступного купе, перш ніж я протер очі від сну. Він рухався вздовж коридору, як тюремний наглядач, що будить в’язнів.

Я прослизнув у лінію конга[18] між Симоною та Вольфгангом. Усі були в піжамах: я мав пристойний вигляд у вицвілій футболці та спортивних штанях; Симона одягла фіолетовий шовковий комплект із сорочки та штанів із вишивкою SM на нагрудній кишені; а Вольфганг, що найдивніше, був у фланелевій піжамі в синьо-білу смужку. Я припускав, що він спить у костюмі-трійці. С. Ф. Мейджорс ішла позаду Вольфганга, досі вбрана, як на вечерю, а це означало, що вона або мала час одягнутися, або досі не лягала спати. Ми човгали до наступного купе. Я перевірив час: третя ночі.

Я поплескав Симону по плечу.

— Що відбувається?

— Ройс розкрив справу, — прошепотіла вона. — Хоче, щоб ми всі перейшли до вагона-бару.

— Що? — Якби я зараз щось пив, напій бризнув би з мого рота фонтаном. — Ройс?

— Не те щоб у тебе не було достатньо шансів. Дідько, Ернесте, ти мав розкрити це першим.

— Ну а нащо все оце?

— Не будь злюкою. Ти ж знаєш: щоб зробити грандіозне розкриття, треба зібрати всіх підозрюваних разом. Саме так ти й учинив би, хіба ні?

— Я знаю, як працює денаумент[19], — сказав я, насупившись.

— Де-ну-ма, — виправив позаду Вольфганг, поливаючи мою неправильну вимову французькою, мов сиропом. — Не «де-нау-мент».

— Мерсі, — прогарчав я, не повертаючись до нього обличчям. Попереду зі своєї кімнати вислизнула Ліза, швидко зачинила за собою двері, щоб ніхто не зайшов усередину, і доєдналася до «струмочка».

Важка рука поплескала мене по плечу. Знову Вольфганг. Я не бачив його обличчя, але відчував, як від його усмішки в мене палає шия.

— Схоже, він випередив вас, друзяко. Ваша книга тепер буде другою скрипкою.

***

Аудиторія Ройса була більш сонною та меншою, ніж він очікував. Ми впали на крісла й дивани, а Ройс біля барної стійки натягував підтяжки й лічив присутніх. Прийшли всі письменники, а інших було небагато: лише Гаррієт, яку, мабуть, розбудила процесія біля їхнього купе (я уявив «камінь-ножиці-папір» між Гаррієт і Джаспером: хто піде перевіряти причину метушні), і Симона. Не було Джаспера, Дугласа й Ваєтта, як і культу Еріки Метісон. Аарон і Синтія теж лишались у купе, що на протилежному боці ресторану. Виявилося, Ройс вирішив їх не будити — мабуть, не думав, що вони важливі в цій історії.

Ройс, здавалося, не наважувався почати. Його палець досі стукав по повітрю, рахуючи голови знову і знову. Зрештою Вольфганг підвівся, щоб піти, і це змусило Ройса припинити лічити й голосно відкашлятися.

— Упевнений, вам цікаво, чому я зібрав вас тут, особливо о такій пізній годині, — сказав він. Здавалося, він це репетирував.

Прокотилося загальне обурене бурчання, оскільки всі точно знали, чому ми тут. Це не надто стримало Ройса від його сценарію.

— Когось із вас це може здивувати, але Генрі Мактавіш був убитий. І хтось у цій кімнаті, — він запнувся, — у цьому поїзді, перепрошую, є вбивцею.

Ця обмовка багато пояснювала. Ройс не хотів починати, бо в кімнаті не було когось, важливого для його теорії. Серед них — Джаспер, учасниці книжкового клубу, Ваєтт, Аарон, Синтія, Дуглас і, мабуть, Джульєтт. Ройс міг не знати, що вона зійшла з поїзда. Також бракувало Брук, але вона увійшла саме тоді, коли я подумав про неї, примружила втомлені очі на групу, намагаючись збагнути, що відбувається. Брук сіла поруч із Лізою, яка, здавалося, була цим роздратована й відхилилася від неї.

— Переходьте вже до суті, — сказала Симона.

Це лише більше розбурхало Ройса.

— Вам допомогти? — Я не втримався від критичного зауваження. — Я вже таке робив.

— Чи не могли б ви просто… — Він стиснув кулаки біля стегон і перевів дух. — Дякую, Ернесте. Я сам упораюся. — Він понишпорив у кишені й, ніби трохи поступившись, витяг звідти блокнот, від’єднав від нього ручку «Джеміні» і з її допомогою простежив свою позицію в промові. — У багатьох із нас були причини не любити Генрі Мактавіша. Дехто, ймовірно, радий, що він мертвий. Але є тільки одна… о, так, тільки одна, — це точно було написано поряд із фразою «драматична пауза», — людина, яка справді пішла б на це.

Симона голосно позіхнула. З-під коміра Ройса по шкірі повзло почервоніння.

— Подивимося, що ми маємо. У нас є колега-романістка, яка вважає,