Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

«І все? — палахкотіло жаром у моїй голові. — Це все, що ви можете?!»

— Фотографія, — нагадав лейтенант.

Станкевич зиркнув на мене:

— Нам потрібна фотокартка дитини.

— Так, звісно, — я підступив до книжкової шафи й узяв із полиці фотографію в рамці. На знімку Тео сидів посеред розстеленого на траві картатого покривала, стискаючи в руках Юаня Михайловича та посміхаючись на всі тридцять два. Чи то пак на дев’ятнадцять із половиною — всі, які мав на той час. Риси обличчя проступали досить чітко. — Така згодиться? — я похапцем виймав фотографію з рамки, намагаючись не розглядати усміхнене обличчя Тео. Серце зупинялося від кожного погляду на знімок. Єва, побачивши фото в моїх руках, не встояла на ногах і опустилась, неначе розтанувши, на краєчок дивана.

Капітан узяв фотокартку до рук і роздивився.

— Як давно її зроблено? — його очі залишалися такими ж порожніми.

— Дев’ять місяців тому. На початку вересня 2014-го. Це в нашому зоопарку.

— Зрозуміло. Новіших нема?

Нервуючи та поспішаючи, я дістав із кишені смартфон.

— Є. Ось тут.

Станкевич кивнув і передав фотографію довготелесому лейтенантові. Той звернувся до мене:

— Я дам вам електронну адресу, надішлете найновіші фото.

— Добре.

— Бажано найкращої якості, без головного убору та щоб було добре видно обличчя.

— Добре.

— Є якісь особливості зовнішності чи вади, яких не відображає фотографія? — запитав Станкевич. — Родимки, шрами? Родимі плями?

— Ні, — я замотав головою, — нічого такого.

— Якісь захворювання?

— Е-е… — я замислився. — Була підозра на епілепсію, діагноз не підтвердили, та…

— Та що?

— Теодора іноді мучать кошмари. Трапляється, що він на кілька секунд зависає, наче провалюється кудись. А одного разу стався напад. Схожий на епілептичний, але не зовсім. Лікарі сказали: нічого страшного. Запевнили, що більше не повториться.

Станкевич повернув голову до довготелесого:

— Запиши це.

Лейтенант мовчки кивнув. А за мить скинув голову й додав:

— А телефон?

— Так, — згодився капітан: — Мобільний був у хлопця?

— Ні. Він мало ходив до дитсадка, і ми не вважали, що це потрібно. Та й узагалі він ще малий.

— Шкода.

— Чому?

— Є така негласна розшукова дія: ми можемо встановити місцезнаходження мобілки. Тобто могли б. Навіть якщо мобілку вимкнено.

Я розвів руками. До зали зазирнула експерт-біолог:

— Чисто.

— Зрозумів, — відповів Станкевич.

Забравши папку в довготелесого лейтенанта, він пройшов повз мене в коридор. Експерт-криміналіст відірвався від наполовину викорчуваного замка у вхідних дверях.

— Що там? — поцікавився капітан.

— Двері висаджено ззовні. Зачинено було лише на нижній замок, найменший. По суті, їх не зламували, а підважили та вибили кількома ударами. Робота груба, але точна.

— Професіонал?

— Можливо. А може, хтось, хто добре знав, що це за двері.

Слідчий кивнув і попрямував до виходу з квартири.

— Ви куди? — гукнув я.

— Поговорити з сусідами.

— Оце й усе?! — нерви не витримували. Нутрощі вигоряли у тисячоградусному полум’ї, тож я б не здивувався, якби вогонь почав прориватися крізь пори. — Ви просто говоритимете із сусідами?

Капітан Станкевич застиг до мене впівоберта — одна нога вже за порогом. Кілька секунд помовчав, не зводячи з мене погляду, напевно, чекав, доки осяде шумовиння в моїй голові. Зрозумівши, що спересердя ляпнув дурницю, я опустив очі:

— Пробачте. Я сам не свій. Мій син… він же був тут іще вранці… — не те, не те хотів сказати. Я весь скулився й набрав у легені повітря. — Знаю, ви робите все, як вас учили, але не розумію, чому перед тим, як іти до сусідів, ви не поцікавилися моїми припущеннями стосовно викрадачів Теодора, — я стих, думаючи про те, як тупо прозвучала моя промова: попередні півгодини Станкевич тільки тим і займався, що розпитував мене. Капітан не озивався. Застиг на порозі, вичікувально втупившись у моє обличчя. Я швидко обміркував, чого не варто говорити, й почав: — У мене нещодавно стався конфлікт на роботі. Не на основній. У вільний час я підробляю таксистом, і… — попри надлюдське зусилля, мої думки плуталися, спину обдавало холодом. — Минулої п’ятниці, вночі, я віз пасажира зі Здолбунова до диско-клубу в Рівному. Пасажир був п’яним і поводився неадекватно. На в’їзді до Рівного я зупинився й витягнув його з машини… Між нами відбулася сутичка. Я кинув його в очерет, а потім жбурнув у нього шматком асфальту. Не хотів влучати, та влучив. І тоді він почав погрожувати мені, — я стовбичив навпроти входу до зали, звідки бачив і капітана Станкевича, і дружину. Краєм ока я помітив, як Єва напружилася. Прибрала долоню від губів, випросталася й повернула голову до мене. Вона нічого не знала про той інцидент. — Він кричав, що дістане мене, що я не знаю, з ким зв’язався. На ранок мені зателефонував Юлій Фейгін, мій директор, і повідомив, що мене шукають. Пасажир виявився братом прокурора Здолбунівського району. Вони хотіли мою адресу, мій телефон, але Фейгін не виказав мене, — я зиркнув на Єву, — лише звільнив. І тепер я підозрюю, можливо, пасажир залишився, ну, невдоволеним, йому здалося цього мало, й він захотів помститися.

Слідчий не рухався. У квартирі залягла в’язка тиша: і лейтенанти, і криміналіст, і біолог прислухалися до розмови.

— Ім’я прокурора? — спитав Станкевич.

Я аж вищирився:

— Ви що, не можете дізнатися ім’я прокурора Здолбунівського району?

— Прокурор — це просто державний службовець із юридичною освітою, — спокійно відповів капітан. — Як мені відомо, у Здолбунівській районній прокуратурі працює не менше десятка прокурорів.

Від хвилювання я не знайшовся із відповіддю.

— Ім’я того, з ким ви зчепилися?

«От паскудство… Чорт, чорт, чорт!»

— Я не знаю.

Слідчий ще більше налаштувався проти мене. Мені стало тоскно й майже фізично боляче. У грудях пекло, неначе хтось роздмухував там жменю щойно вихоплених із багаття жаринок.

— Добре, — Станкевич повернувся до мене спиною, й останні слова полетіли на сходовий майданчик, тож я ледве розчув їх: — Візьму це до уваги.

Слідом за капітаном із квартири вийшов лейтенант Лужний. Вони підступили до найближчих сусідських дверей, і капітан натиснув кнопку дзвінка. Я безсило спостерігав за ними, не помічаючи, як практично відчутний на дотик розпач погойдує мене, ніби морські хвилі. У ту мить я вперше із пронизуючим наскрізь жахом осягнув, що мого сина вкрали і я нічим не можу йому допомогти. З-за сусідських дверей не долинало ні звуку. Станкевич, перед тим як перейти до наступних, обернув до мене голову (вхідні двері моєї квартири залишалися розчиненими):

— Ще одне. Ми повідомимо ЗМІ. І я раджу вам долучитися. Розмістіть інформацію про зникнення