Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Це його матір?

— Так.

— Отже… ви не гей?

На мить Пол втрачає дар мови. А тоді випалює:

— Ні! О ні! То бар мого брата.

— О.

Він жестом показує на своє фото в поліцейській формі.

— Не думайте, що я брав участь у костюмованому шоу. Я справді був копом.

Вона починає сміятися — тим сміхом, що народжується, коли єдиною альтернативою є сльози. А тоді витирає очі й ніяково всміхається йому.

— Пробачте. Сьогодні поганий день. І він був поганим ще до того, як украли мою сумочку.

А вона справді гарненька, раптом думає він. І така вразлива на вигляд — наче з неї зняли шкіру. Дівчина обертається обличчям до нього, і він різко відводить погляд.

— Поле, у вас є щось випити? Тільки не кави. Знаю, ви вважаєте мене безнадійною п’яничкою, але одна чарочка мені справді не завадить. Просто зараз.

Він вимикає чайник, наливає обом по келиху вина і повертається до вітальні. Вона сидить на краєчку дивана, затиснувши лікті між колінами.

— Не хочете поговорити про це? Колишні копи чого тільки не чують. — Він простягає їй келих вина. — Часом історії, набагато гірші за вашу. Готовий закластися.

— Навряд чи. — Вона голосно сьорбає вино. А тоді різко розвертається до нього. — Власне, так. Мій чоловік помер цього дня чотири роки тому. Помер. Більшість людей, коли це сталося, слова мовити не могли, а тепер вони всі мені кажуть, що я маю жити далі. Я не уявляю, як жити далі. У мене вдома мешкає готка, прізвища якої я навіть не пам’ятаю. Усім навколо я винна гроші. А сьогодні ввечері я пішла до гей-бару, бо мені нестерпно було лишатися вдома самій, і там у мене свиснули сумку з двомастами фунтами, які я зняла з кредитної картки, аби сплатити місцевий податок. І коли ви спитали мене, чи знаю я ще когось, кому можна зателефонувати, я згадала, що єдина людина, яка могла б запропонувати мені ліжко, — це Френ, жінка, що мешкає в халабуді з картонних коробок унизу біля мого будинку.

Він настільки зайнятий усвідомленням слова «чоловік», що майже не чує решти.

— Що ж, я можу запропонувати вам ліжко.

І знову цей неспокійний погляд.

— Ліжко мого сина. Не найзручніше в світі. Тобто мій брат на ньому періодично спав, коли сварився зі своїм останнім бойфрендом, і каже, що відтоді змушений відвідувати костоправа, але все ж таки це ліжко.

Він робить паузу, а тоді додає:

— І це явно краще, ніж халабуда з картонних коробок.

Вона скоса поглядає на нього.

— Ну… трішечки краще.

Вона криво посміхається в келих.

— Я все одно не могла б попроситися до Френ. Вона ніколи, в біса, мене не запрошує.

— А це вже просто нечемно. Утім особисто я не хотів би ночувати в її хижці. Залишайтеся тут. Я знайду вам зубну щітку.

Іноді Лів здається цілком можливим опинитись у паралельному всесвіті. Ти ніби цілком усвідомлюєш усе, що з тобою відбувається: жахливий вечір перед телевізором, похід до бару, втеча від власної біографії — аж тут ти сходиш із траєкторії й прямуєш у пункт призначення, про який навіть не підозрювала. На поверхні це виглядає як катастрофа: вкрадена сумочка, втрачена готівка, померлий чоловік, життя, що не склалося. І раптом ти сидиш у малесенькій квартирі американця з яскраво-блакитними очима, з волоссям, схожим на сивувате хутро. Уже майже третя ранку, а він розважає тебе, викликаючи щирий сміх. Так, наче тобі в цілому світі нема про що турбуватися.

Вона дуже багато випила. Щонайменше три келихи тут, не враховуючи ще багатьох, які перехилила в барі. Але зараз вона досягла рідкісного приємного стану алкогольної рівноваги. Вона не настільки п’яна, щоб відчувати слабкість, запаморочення, нудоту. Лише почувається достатньо веселою, щоб відірватися від землі й пливти в потоці блаженного моменту, насолоджуючись сміхом у компанії цього чоловіка, у маленькій тісній квартирці, з якою не пов’язані жодні спогади. Вони все розмовляли й розмовляли, їхні голоси лунали все більш гучно й наполегливо. І вона розповіла йому все, почуваючись розкутою від алкоголю й пережитого потрясіння, а також від думки, що, мабуть, бачить цього незнайомця вперше й востаннє. Він, у свою чергу, розповів їй про жахіття розлучення, про політику правоохоронної системи, і чому він не ладнав із нею, і як сталося, що він сумує за Нью-Йорком, та не може повернутися, доки його син не підросте. Вона хоче повідати йому все, бо здається, що він усе зрозуміє. Вона розповіла про своє горе, свій гнів, про те, як дивиться на інші пари й просто не бачить сенсу пробувати знов. Адже жодна з них не здається їй щиро, по-справжньому щасливою. Жодна.

— Гаразд. Побуду адвокатом диявола, — Пол відставляє келих. — І це каже той, хто повністю облажався у власних стосунках. Але ж ти була в шлюбі чотири роки, правильно?

— Так.

— Не хочу здатися цинічним, але ти не думаєш, що твій шлюб здається таким ідеальним у тому числі й через те, що твій чоловік помер? Усе завжди виглядає більш досконалим, якщо недовго триває. Індустрія мертвих кіноідолів переконливо це доводить.

— Хочеш сказати, якби він залишився живим, ми були б такі ж сварливі, ситі по горло одне одним, як і всі решта?

— Не обов’язково. Але близькість, народження дітей, робота і стреси повсякденного життя можуть, без сумніву, покласти край романтиці.

— Голос життєвого досвіду.

— Так. Можливо.

— Ну, в нас такого не було, — вона виразно хитає головою. Кімната наче обертається навколо.

— Ой, годі. Невже не траплялося, що він тобі хоч трохи набридав? У всіх таке буває. Ну, знаєш, коли він нив, що ти витрачаєш забагато грошей, чи пукаєш у ліжку, чи не закриваєш зубну пасту…

Лів знов хитає головою.

— І чому всі це роблять? Чому так уперто намагаються применшити те, що в нас було? Знаєш що? Ми просто були щасливі. У нас не виникало суперечок. Ні через зубну пасту, ні через те, що хтось пукав або ще що-небудь. Ми просто кохали одне одного. Справді кохали. Ми були просто… щасливі.

Вона ковтає сльози та обертається до