Читати книгу - "Крадійка книжок"

До того ж, попри звичні вибрики погоди, літо починало набирати силу. Мабуть уже почали достигати яблука сорту Klar . Ще стільки всього треба поцупити.

Невдахи

Коли йшлося про крадійство, Лізель і Руді дотримувались думки, що безпечніше їм буде у зграї. Анді Шмайкль покликав їх до річки на зустріч. Там, окрім інших питань, мали скласти план обкрадання садів.

— То це тепер ти у нас лідер? — запитав Руді, але Анді похитав головою, не приховуючи глибокого розчарування. Як би він хотів підійти на цю роль.

— Ні. — Його прохолодний голос був навдивовижу теплим. Трохи недопеченим. — У нас інший лідер.

НОВИЙ АРТУР БЕРҐ

Він мав вітряне волосся і хмарні очі й належав до тих малолітніх злочинців, у яких не було причин красти, хіба що для розваги.

Його звали Віктор Хеммель.

На відміну від людей, які займалися різноманітними видами грабунку, у Віктора Хеммеля було все. Він мешкав у найкращій частині Молькінґа, в особняку на пагорбі, який добряче продезінфікували після того, як вижили звідти євреїв. Він мав гроші. Він мав цигарки. Але хотів мати ще більше.

— Хотіти більше — це не злочин, — заявив він, вилежуючись на траві, а навколо нього зібралася зграя хлопців. — Хотіти більше — це законне право усіх німців. Що каже наш фюрер? — І сам відповів на своє запитання. — Ми маємо брати те, що належить нам по праву.

На перший погляд Віктор Хеммель — звичайнісіньке патякало. На жаль, окрім красномовства, він мав іще й неабияку харизму — щось на кшталт «робіть, як я».

Коли Лізель і Руді наблизилися до гурту, що зібрався на березі річки, дівчинка почула ще одне запитання:

— То де ж ці пришелепуваті, яких ви так розхвалювали? Вже десять по четвертій.

— А на моєму годиннику ще ні, - відповів Руді.

Віктор Хеммель піднявся на лікті.

— Ти ж не маєш годинника.

— Як думаєш, я був би зараз тут, якби мав гроші, щоб купити годинника?

Новий лідер сів і усміхнувся, усіма своїми білими рівненькими зубами. Тоді перевів недбалий погляд на дівчинку.

— А це що за мала шльондра?

Лізель, якій було не звикати до грубих слів, байдуже дивилася в його затуманені очі.

— Минулого року, — перелічила, — я вкрала не менше трьохсот яблук і декілька десятків картоплин. Я легко даю собі раду з колючим дротом і бігаю так швидко, як і всі інші.

— Та невже?

— Так. — Вона не зіщулилась, не відступила. — Мені треба тільки невелику частку від усієї здобичі. Десять яблук, десь-колись. Трохи залишків для нас із другом.

— Ну, думаю, таке можна влаштувати. — Віктор запалив цигарку і підніс її до рота. Навмисне постарався випустити дим дівчинці в обличчя.

Лізель навіть не кашлянула.

Загалом, до зграї входили ті самі хлопці, що й минулого року, за винятком їхнього лідера. Лізель дивувалася, чому жоден з них не взяв владу у свої руки, проте, по черзі глянувши на кожного з них, вона зрозуміла, що їм усім чогось бракувало. Вони не вагаючись ішли красти, але хтось мусив ними командувати. Їм подобалось, коли ними командували, а Віктор Хеммель якраз любив роздавати команди. Така от славна зграя хлопчаків.

На мить Лізель нестерпно захотілося, щоб повернувся Артур Берґ. А може, він би теж потрапив під вплив Хеммеля? Втім, тепер це не мало ніякого значення. Єдине, в чому Лізель була певна, — це те, що в Артура Берґа не було жодної кісточки тиранії, а в нового лідера з них складався весь скелет. Минулого року вона не сумнівалася, що, коли застрягне на дереві, Артур її не покине, хоча й казав він зовсім інше. Цього ж року, навпаки, до неї одразу дійшло, що Віктор Хеммель навіть не озирнеться назад.

Він вивчав довготелесого хлопця і сухоребру дівчинку.

— То ви хочете зі мною красти?

А що їм втрачати? Обоє кивнули.

Він наблизився і схопив Руді за чуприну.

— Ану, скажи вголос.

— Звичайно, — випалив Руді перед тим, як його відіпхнули — чубом уперед.

— А ти?

— Аякже, — спритно відповіла Лізель, щоб уникнути такого ж поводження.

Віктор усміхнувся. Він розтоптав цигарку, глибоко вдихнув і пошкрябав грудну клітку.

— Дорогі панове, дорога шльондрочко, здається, прийшов час іти за покупками.

Зграя рушила, а Руді та Лізель плентались позаду, як і минулого року.

— Він тобі подобається? — прошепотів Руді.

— А тобі?

Хлопець на мить затих.

— Думаю, він ще той покидьок.

— Я теж так думаю.

Гурт почав віддалятися.

— Рухайся, — сказав Руді, - ми відстаємо.

За кілька миль вони натрапили на першу ферму. Але їх зустрів неприємний сюрприз. Вони сподівалися, що дерева будуть гнутися під вагою плодів, та на них чекали нещасні хирляві деревця, з чиїх гілочок де-не-де звисало по кілька яблук. На іншій фермі урожай був не кращим. Може, цього року яблука погано вродили, а може, це вони не вгадали з часом.

Ввечері, після розподілу здобичі, Лізель і Руді отримали одне малесеньке яблучко на двох. По правді, улов був геть паскудним, але й Віктор Хеммель не був надто щедрим.

- І як це називається? — запитав Руді, тримаючи яблучко на долоні.

Віктор навіть не глянув на нього.

— А на що схоже? — Слова, кинуті через плече.

— На якесь жалюгідне яблуко.

— Тримай. — У його бік полетіло наполовину обгризене яблуко і приземлилося відкушеною стороною в багнюку. — Можеш взяти ще й це.

Руді закипів.

— До біса це все! Ми пройшли десять миль не заради півтора паршивого яблука, правда ж, Лізель?

Дівчинка не відповіла.

У неї не було на це часу, бо Віктор Хеммель уже навалився на Руді, не встигла вона вимовити й слова. Колінами він притис його руки до землі, а долонями вхопився за хлопцеве горло. Яблука підібрав саме Анді Шмайкль, за наказом Віктора.

— Йому ж боляче, — сказала Лізель.

— Справді? — Віктор знову посміхався. Лізель ненавиділа ту посмішку.

— Мені зовсім не боляче, — Руді випалив слова одним махом, а його обличчя почервоніло від натуги. Носом пішла кров.

Віктор на секунду-дві ще сильніше стиснув його горло, а тоді відпустив Руді, зліз із нього і, ніби нічого й не сталося, недбало відійшов на кілька кроків.

Скомандував:

— Вставай!

І Руді, добре поміркувавши, зробив, як йому веліли.

Віктор знову недбало підійшов і став навпроти Руді. Легенько