Читати книгу - "Дім дивних дітей"

Я заціпенів, боячись розбудити його. Я впізнав його з альбому пані Сапсан, хоча жодного разу не бачив його ані у дворі, ані у їдальні, і нас ніхто не знайомив. На фото він спав у ліжку, так само, як і тепер. Невже його ізолювали, бо він зліг від хвороби, яка спричиняє сонливість? Може, Єнох хотів, щоби я теж заразився цією хворобою?

— Привіт, — прошепотів я. — Ви не спите?

Хлопець не поворухнувся. Поклавши руку йому на плече, я легенько посіпав його. Голова хлопця повільно схилилася на один бік.

І в цю мить я осягнув одну страшну річ. Щоби перевірити своє припущення, я підніс руку до хлопцевого рота. І не відчув його дихання. Я торкнувся пальцем його губ — вони були холодні, мов крига. Я ошелешено відсмикнув руку.

Раптом позаду почулися чиїсь кроки. Я рвучко крутнувся і побачив на порозі Бронвін.

— Вам не можна сюди заходити! — засичала вона.

— Він мертвий, — перелякано мовив я.

Бронвін поглянула на хлопця, і її обличчя жалісно зморщилося.

— То — Віктор.

Раптом до мене дійшло, де я бачив його обличчя. Віктор був тим хлопцем, який піднімав однією рукою кам’яну брилу на дідовому фото. Важко було сказати, скільки він отак пролежав тут, мертвий. Оскільки час в контурі циркулював по колу, то п’ятдесят років були тут як один день.

— А що з ним сталося? — спитав я.

— Може, мені вдасться оживити Віктора, — почувся голос позаду нас. — Тоді сам у нього й спитаєш.

То був Єнох. Він увійшов до кімнати і зачинив за собою двері.

Бронвін радісно поглянула на нього крізь сльози, що стояли в очах.

— Невже ти зможеш його підняти? О, будь ласка, Єноху!

— Мені не можна, — відказав він. — Наразі мій запас сердець закінчується, до того ж, щоби підняти його хоч на хвилину, їх знадобиться досить багато.

Бронвін підійшла до мертвого хлопця і пальцями пригладила йому волосся.

— Ну будь ласка, — благально мовила вона, — ми вже так давно не розмовляли з Віктором!

— Взагалі-то, я маю кілька коров’ячих сердець, законсервованих у підвалі, — сказав Єнох, вдаючи, що вагається. — Але я страшенно не люблю використовувати неповноцінні органи. Свіжі — це завжди краще!

Тепер Бронвін розплакалася вже по-справжньому. Одна її сльозинка упала Віктору на куртку, і вона поквапливо стерла її своїм рукавом.

— Та не побивайся ти так, — поморщився Єнох. — Ти ж знаєш, я цього терпіти не можу. До того ж, будити Віктора — це жорстоко. Бо йому гарно там, де він є.

— А де це? — поцікавився я.

— Хтозна. Але щоразу, коли ми його піднімаємо, щоби трохи потеревенити, він наче страшенно поспішає кудись повернутися.

— Що є насправді жорстоким, так це отак бездушно гратися з Бронвін і дурити мене, — сказав я. — А якщо Віктор помер, то чому б його не поховати?

Бронвін кинула на мене погляд, сповнений глузливої зневаги.

— Тоді ж ми не зможемо бачити його.

— Мені дуже шкода, приятелю, — сказав Єнох. — Я сказав тобі прийти сюди лише тому, що хотів, аби ти знав усі факти. Я на твоєму боці.

— Та невже? І які факти? Чому помер Віктор?

Бронвін підняла на мене погляд.

— Його убив… ой-ой-ой! — скривилася вона, бо Єнох сильно ущипнув її за внутрішню частину передпліччя.

— Мовчи! — скрикнув він. — Не тобі про це розповідати!

— Та це ж абсурд якийсь! — обурився я. — Якщо ніхто з вас мені нічого не розповість, я піду до пані Сапсан і сам спитаю її.

Єнох витріщив очі і підбіг до мене.

— Е, ні, ти не мусиш цього робити.

— Та невже? А чому це, скажи на милість?

— Пташка не любить, коли ми говоримо про Віктора, — пояснив він. — До речі, саме через нього вона увесь час вбирається в чорне. Не доведи Господи, щоби вона дізналася, що ми тут були! Бо тоді вона нас повісить за мізинці ніг!

Немов за його підказкою на сходах почулися кульгаві кроки пані Сапсан. Бронвін побіліла, мов крейда, і вискочила повз мене у двері, але Єнох вискочити не встиг, бо я заступив йому дорогу.

— Геть з дороги! — засичав він.

— Скажи мені, що трапилося з Віктором!

— Я не можу!

— Тоді розкажи мені про «Вчини напад на село»!

— Я й про це не можу тобі розповісти!

Він був спробував відштовхнути мене, але, збагнувши, що не зможе, швидко здався.

— Гаразд, тільки зачини двері, і я скажу тобі про це пошепки!

Я зачинив двері у ту мить, коли пані Сапсан виходила на сходовий майданчик. Ми трохи постояли, припавши вухами до дверей — чи не запідозрила директорка нашу присутність? Та її кроки стихли посередині коридору. Потім почулося, як зі скрипом відчинилися і зачинилися двері.

— Вона увійшла до своєї кімнати, — прошепотів Єнох.

— Отже, — сказав я, — повернімося до «Вчини напад на село».

З таким виглядом, наче він страшенно жалкує, що таке бовкнув, Єнох жестом підкликав мене. Я підійшов до нього і нахилився, щоби він прошепотів мені на вухо.

— Як я вже сказав, це така гра. І ми в неї граємо. Увесь сенс цієї гри — в її назві.

— Ти хочеш сказати, що ви дійсно вчиняєте напад на село?

— Так. Все розбиваємо, ганяємо мешканців, спалюємо все, що можемо. Це дуже весела гра.

— Але ж це жахливо!

— Ну то нам же треба коли-небудь вправлятися в наших навичках чи не треба? На той випадок, якщо нам коли-небудь доведеться захищатися. Інакше ми запліснявіємо і розучимося робити те, на що здатні. До того ж, існують правила. Нам не дозволяється нікого убивати. Просто полякати трохи — і все. А якщо хтось ненароком і дістане поранення, то наступного дня він однаково нічого не пам’ятатиме і буде свіжий, мов огірочок.

— А Емма також грає в цю гру?

— Та ні, не грає. Вона точнісінько як ти: вважає, що це