Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

Про подробиці того «гартування» не говоритиму нічого. І, зрештою, фізична розправа всього лишень дрібниця серед невимовних жахів тюрми округи Ері. Я кажу «невимовних», та по правді слід сказати і «немислимих». Вони були немислимі ДЛЯ мене, ДОКИ Я не вздрів ЇХ увіч, а я Я! не був жовторотий пуцьверінок і знав страхітливі глибини людського виродження. Та щоб дістатись дна окружної тюрми в Ері, потрібен був би задовгий лот, я ж лиш ковзаю злегенька та грайливо по поверхні того, що там побачив.

Часами, скажімо, вранці, коли арештанти сходили вниз умиватись, тринадцятеро нас були серед них фактично самі, і всі вони до одного мали на нас храпа. Тринадцятеро проти п’ятисот, і ми правили терором. Ми не могли пропускати найменшого зухвальства, найменшого порушення правил. А пропустили б, то тут нам і содухи. Наше правило було бити арештанта, тільки-но він роззявить рота — бити сильно, бити чим попадя. Держално мітли довбом у пику витвережувало дуже добре. Але то ще не все. Такий арештант мусив послужити за приклад для решти; отже, друге правило було — наскочити на нього одразу ж і довести з ним справу до кінця. При цьому ти, звісно, мав певність, що кожен корпусний, котрий нагодиться, незабарно кинеться тобі на підмогу, бо це теж було правило. Скоро котрийсь корпусний має замороку з арештантом, на обов’язку КОЖНОГО ІНШОГО корпусного, ЩО трапиться поблизу) було підсобити кулаком. Не дивись, хто там правий, хто винуватий, — нападайся і бий, лупи чим завгодно, щоб не стямився.

Пригадую молодого вродливого мулата років двадцяти віком, якому вроїлась у голову скажена думка обстоювати свої права. І таки він мав на те право, та це не допомогло йому ані кришки. Його камера була на верхній галереї. Восьмеро корпусних вайлом збили з нього пиху за якихось півтори хвилини — час, потрібний, щоб дістатися вздовж галереї до її кінця і вниз п’ятьма прогонами сталевих драбин. Він сповна пролопотів цю віддаль на всіх частинах своєї анатомії, за винятком ніг, а восьмеро корпусних тим часом не байдикували. Він чварахнувся об бруковану підлогу там, де я стояв, дивлячись на це все. На мить мулат звівся на ноги й випростався. При цьому він широко розкинув руки і моторошно зойкнув з жаху, болю й розпуки. І вмах, як у сцені з перевдягом, клапті його простої арештантської сорочки облетіли геть, лишивши хлопця зовсім голим, а кров йому цебеніла по всім тілі. Потім він ураз повалився купою, знепритомнівши. Це його трохи провчило, як і кожного в’язня в тих стінах, котрий чув його зойк. Навчило дечого й мене. Мало втіхи бачити, як чоловік заламується за півтори хвилини.

А ось приклад того, як ми збивали собі клієнтуру в хаптурництві з розносом губки. Ряд наших камер заповнюють новаками. Ти проходиш повз грати з губкою. «Агов, хло’, дай нам вогнику!» — гукає тобі котрийсь. Ну, то вже ясно, що той арештант має тютюн. Даєш йому губки і йдеш собі. Трохи перегодом повертаєшся і недбало прихиляєшся до грат: «Чуєш, хло’, ти нам трохи тютюну, бува, не підкинеш?» Як він не тямить, що до чого, то, запевне, побожиться, ніби в нього не лишилось і крихти. Чи так, то й так. Висловлюєш йому співчуття і йдеш своєю дорогою. А знаєш, що йому губки стане хіба до кінця того дня. На другий день проходиш там, і він знову гукає: «Гов, хло’, дай нам вогника!» А ти й відказуєш: «В тебе не лишилось тютюну й крихти, то й вогника тобі не треба». І таки не даєш. За півгодини чи там за годину, за дві ти проходиш знов, а той арештант озивається так лагідно: «Підійди-но, хло’, сюди». Ти й підходиш. Просуваєш руку крізь грати, а її наповнюють дорогоцінним тютюном. Тоді даєш йому вогника.

Однак часом з’являвся новак, з якого не вільно було дерти жодної хаптури. Від уст до уст переходив потаємний наказ поводитися з ним як слід. Звідки брався той наказ, я так ні разу й не зміг довідатися. Одне було ясно, що в того арештанта є «рука». Може, хто із старших корпусних; може, котрийсь наглядач десь в іншій частині тюрми; може, добре ставлення, куплене ще у вищих хабарників; та хоч би там як, а ми знали, що поводитися з ним треба обережно, коли хочемо уникнути халепи.

Ми, корпусні, були всім за посередників і просто за гінців. Ми ладнали торгові оборудки поміж ув’язненими в різних частинах тюрми і здійснювали товарообмін. Ну, й стягували комісійне з обох сторін. Іноді товар мав перейти через руки півдесятка посередників, кожен з яких брав свою частку або ж якось інакше бував відплачений за послугу.

Деколи ти сам комусь заборгуєш, а деколи хтось тобі заборгує. Я, приміром, вступив до тюрми боржником того в’язня, що переховав мій дріб’язок. Десь так за тиждень один з кочегарів передав мені до рук листа. Він його одержав від перукаря, а той від в’язня, котрий переховував був мій дріб’язок. А я, бувши перед ним у боргу, мусив передати листа далі. Але писав не він сам. Первісний адресат був довгострокач з його корпусу. Лист призначався для однієї арештантки в жіночому відділенні. Та чи він до неї й був написаний, чи вона, в свою чергу, була тільки ланка в ланцюгу посередників, я не знав. Мені лише описали її зовнішність, і я мав передати листа їй до рук.

Проминуло два дні, і цей час я протримав листа в себе, аж ось випала нагода. Жінки рехтували весь одяг арештантів. Кілька наших корпусних мали сходити в жіноче відділення по величезні клумаки з одягом. Я домовився з першим корпусним, щоб послано й мене. Нам відмикали двері за дверима, як ми пробиралися через тюрму до жіночої половини. Ми зайшли до великої кімнати, де сиділи жінки, лагодячи шмаття. Я пошукав очима ту жінку, що мені змалювали. Нагледів її і примостився поближче. Жінок пильнували дві гостроокі матрони. Я затис листа в долоні і промовисто позирнув на ту жінку. Вона зметикувала, що я маю щось для неї; либонь, вона того сподівалась і, тільки ми ввійшли,