Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

— Навіть ковбаси не жере.

— А смажену?

— І смаженої не жере!

Обидва сплюнули.

— Та що ж ця потвора жере?

— А біс її знає. Бувають такі розпещені та вгодовані пси, чисто твій архієпископ.

Вояк з цивільним цокнулися склянками, і цивільний пошепки повів далі:

— Один чорний шпіц — він до зарізу потрібний був мені для псарні над Кламовкою — не хотів узяти від мене ковбаски. Я никав за ним цілі три дні, поки мені не урвався терпець, і я запитав пані, яка з тим собакою прогулювалась, від чого той пес такий гарний? Що він їсть? Пані це полестило, вона й каже: «Мій песик найбільше любить котлети». Отож я йому й купив шніцель. Це, напевно, буде найкраще, думав я. А він, стерво собаче, ані глянув, бо шніцель був телячий. А пса привчили до свинини. Треба було купити йому свинячу котлету. Дав я йому понюхати й побіг. Пес за мною. Пані у крик: «Пунтіку, Пунтіку!» Та де там, Пунтікові не до того. За котлетою погнався аж за ріг, а там я йому ланцюжок на шию. На другий день він уже був у псарні над Кламовкою. Під шиєю в нього був жмуток білих волосків, то йому їх пофарбували начорно, і ніхто його не впізнав. Але інші собаки, скільки їх у мене було, всі ловилися на кінську смажену ковбаску. Ти б також найкраще зробив, якби спитав її, що цей пес любить їсти. Ти вояк, до того ж чоловік показний, і вона тобі про це скоріше розповість. Я вже її питав, але вона на мене так глянула, немов хотіла проковтнути: «А вам яке діло?» Вона з себе не дуже гарна, мавпа, та й годі. Але з солдатом говоритиме.

— Та чи справді це чистокровний пінчер? Мій оберлейтенант іншого не хоче.

— Гарний пінчер. Гнідо-сіро-білий. Чистокровний, так, як ти — Швейк, а я — Благнік. Мені б тільки взнати, що він їсть, а там я його підманю й приведу до тебе.

Обидва приятелі знову цокнулися. Ще коли Швейк перед війною жив з продажу собак, Благнік їх йому постачав. Це був досвідчений чоловік. Казали, що він купував тихцем у гицеля підозрілих собак і знову їх продавав. Навіть якось дістав був сказ і в інституті Пастера у Відні почував себе як удома. А тепер він вважав своїм обов’язком некорисливо допомогти воякові Швейку. Благнік знав усіх собак у цілій Празі та її околицях, а говорив тихо, щоб не зрадити себе перед шинкарем, у якого півроку тому украв і виніс під полою щеня такси, давши йому під піджаком поссати молока з дитячої соски. Дурне щеня, певно, вважало його за свою маму і ані писнуло.

Благнік принципово крав лише чистокровних собак і міг би бути судовим експертом. Він постачав їх усіма способами і псарням, і приватним особам. Бувало, коли йшов вулицею, то собаки, що їх він свого часу вкрав, починали гарчати на нього. Не один мстивий пес задирав позад нього лапу й кропив Благнікові штани, коли той стояв біля якої-небудь вітрини.

* * *

Наступного дня о восьмій годині ранку можна було побачити, як бравий вояк Швейк походжає на розі Гавлічкової площі біля парку. Він чекав служницю з пінчером. Нарешті діждався. Повз нього пробіг вусатий наїжачений пес із колючою шерстю і розумними чорними очима. Він був веселий, як усі собаки, що справили свою потребу, і ганявся за горобцями, що снідали кінським кізяком на вулиці.

Потім повз Швейка пройшла та, що їй було доручено пильнувати пса. Це була стара панна з гарно заплетеними косами. Вона підсвистувала на пса, крутила повідком і елегантним батіжком. Швейк заговорив до неї:

— Пробачте, панно, як пройти на Жижків?

Вона зупинилася, поглянула, чи немає тут якоїсь каверзи, та добродушне Швейкове обличчя впевнило її, що цей солдатик таки справді хоче пройти на Жижків. Вираз її обличчя пом’якшав, і дівчина радо пояснила йому, як на той Жижків треба йти.

— Я тільки недавно переведений до Праги, я не тутешній, з села. Ви також не з Праги?

— Я з Воднян.

— Так ми з вами майже сусіди, — відповів Швейк. — Я з Протівіна.

Це знання географії Північної Чехії, що його Швейк набув колись на маневрах, сповнило серце дівчини теплом рідного краю.

— То ви, певно, знаєте в Протівіні на площі різника Пейхара?

— Ще б пак не знати. Це мій брат. Його там у нас усі люблять. Він дуже добра людина, послужлива, продає добре м’ясо і чесно важить.

— А ви часом не син Яреша? — спитала дівчина, починаючи симпатизувати незнайомому воякові.

— Авжеж так.

— А котрого Яреша, того, що з Кирча біля Протівіна, чи із Ражиць?

— Із Ражиць.

— Ну, як він там? Ще розвозить пиво?

— Розвозить.

— Але вже йому, мабуть, давно шістдесят минуло?

— Шістдесят вісім сповнилося цього року навесні, — відповів спокійно Швейк. — Завів собі пса і тепер кум королю. Пес сидить на возі й пильнує. Якраз такий собака, як он той, що горобців ганяє. Гарненький песик, дуже гарненький.

— То наш, — пояснила йому нова знайома. — Я служу тут у пана полковника. Ви, може, знаєте нашого пана полковника?

— Знаю, дуже інтелігентний пан. У нас в Будейовицях також був один такий полковник.

— Наш пан — суворий. Коли недавно прийшла звістка, що нас у Сербії добре натовкли, він прийшов додому такий розтриюджений, що поскидав зі столу на кухні всі тарілки, а мене хотів прогнати зі служби.

— Так це ваш песик, — перебив її Швейк. — Яка шкода, що мій обер-лейтенант не може терпіти собак, а я ж так їх люблю. — Він замовк, а потім зненацька вигукнув: — Але не кожний собака все жере!

— Наш Фокс страшенно перебірливий. Якийсь час узагалі не хотів їсти м’яса, тепер знову їсть.

— А що він найбільше любить?

— Печінку, варену печінку.

— Телячу чи свинячу?

— Йому однаково, — засміялась Швейкова «землячка», сприйнявши останні слова за невдалу спробу сказати щось дотепне.

Ще хвилину вони походжали, потім до них приєднався і пінчер, якого служниця взяла на повідок. Пінчер ставився до Швейка дуже по-панібратському, намагався бодай намордником розірвати йому штани й вистрибував на нього. Та раптом, немов відчувши, що у Швейка на думці, перестав стрибати і, засмучений, збентежено поплентався далі, спідлоба дивлячись на Швейка, наче хотів сказати: «Отже, й мені цього лиха не минути».

Потім дівчина розповіла Швейкові, що кожного вечора о шостій годині вона приходить сюди з псом, що вона не вірить жодному чоловікові з Праги й