Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Адюльтер 📚 - Українською

Читати книгу - "Адюльтер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Адюльтер" автора Пауло Коельо. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 56
Перейти на сторінку:
Я намагаюся одурити їх, переконуючи себе, що завжди робив найкращий вибір, хоч вони й вимагають від мене певних жертв. Але нічого серйозного.

Я запропонувала трохи пройтися. Його очі здавалися мені дивними, без блиску.

Він ударив кулаком по столу. Офіціантка ресторану подивилася на нас перелякано, і я попросила її налити келишок джину для мене. Вона відмовилася. Їй треба зачиняти бар, бо незабаром почнеться вечеря. Вона принесла рахунок.

Мені здалося, мій чоловік запротестує. Але він лише дістав гаманець і поклав банкноту на прилавок. Узяв мене за руку, і ми вийшли на повітря.

— Боюся, якщо багато думати про все, що могло бути, але так і не відбулося, ми провалимося в чорну яму…

Я знаю це відчуття. Ми розмовляли про це в ресторані, коли я відкрила йому душу.

Він, здавалося, мене не слухав.

— …десь у глибині душі я чую голос, який мені каже: ніщо з цього не має сенсу. Усесвіт уже існував мільярди років й існуватиме після того, як ти помреш. Ми живемо в крихітній клітині велетенської таємниці, не маючи відповіді на запитання свого дитинства. Чи існує життя на іншій планеті? Якщо Бог добрий, навіщо він дозволяє страждання й біль? Запитання такого штибу. Але найгірше те, що час минає. Багато разів без видимої причини я відчував грандіозний страх. У найнесподіваніші хвилини: на роботі, в автомобілі, коли вкладав дітей спати. І я дивлюся на них із ніжністю й страхом. Що станеться з ними? Ми живемо в країні, яка дарує нам безпеку й спокій, але майбутнє?

Атож, я розумію, про що він. Гадаю, не тільки нас обсідають такі думки.

— Я дивлюся на тебе, як ти готуєш вранішню каву або вечерю, і не раз думаю про те, що десь через півсотні років або навіть менше одне з нас спатиме саме в ліжку, щоночі плачучи, бо одного дня ми були щасливі. Дорослі діти будуть далеко від нас. Той, хто переживе другого, хворітиме й завжди потребуватиме допомоги чужих людей.

Він замовк, і ми йшли далі в мовчанці. Проминули вивіску, яка повідомляла про святкування святвечора. Він із люттю її зірвав. Двоє чи троє перехожих подивилися на нас.

— Пробач мені. Я не хотів тобі цього говорити. Я привіз тебе сюди, щоб ти почувалася краще без того тиску, який ми щодня відчуваємо на собі. Даремно я стільки випив.

Я була дещо здивована.

Ми проминули гурт дівчат і юнаків, які жваво розмовляли, розкидавши навколо себе чимало бляшанок із-під пива. Мій чоловік, завжди серйозний і сором’язливий, підійшов до них і запросив випити ще трохи.

Юнаки подивилися на нього переляканими очима. Я попросила в них пробачення, сказала, що ми обоє вже добре випили й кожна зайва краплина алкоголю може спричинити катастрофу. Я взяла його за руку, і ми пішли далі.

Протягом якого часу я так не робила? Він завжди був захисником, тим, хто допомагав, хто розв’язував проблеми. Сьогодні мені доводиться стежити, щоб він не послизнувся й не впав. Його настрій знову змінився, тепер він мугикає музику, якої я ніколи не чула, — можливо, це народна пісня місцини, звідки він родом.

Коли ми наблизилися до церкви, дзвони знову забамкали.

— Це добрий сигнал, — сказала я.

— Я слухаю дзвони, вони розповідають про Бога. Але чи слухає нас Бог? Ми лише перетнули межу в тридцять років, а вже не бачимо в житті радості. Якби не наші діти, то який би сенс був у всього цього?

Я наготувалася щось відповісти. Але не знайшла відповіді. Ми прийшли до ресторану, де колись обмінялися першими клятвами кохання, а тепер повечеряємо при свічках, в одному з найгарніших і найдорожчих міст Швейцарії.

Коли я прокинулася, надворі був уже день. Я проспала ніч без сновидінь і не прокинулася, як зазвичай, посеред ночі. Подивилася на годинник: дев’ята ранку.

Мій чоловік спав. Я пішла до ванної, почистила зуби, замовила вранішню каву й чай для нас двох. Одягла халат і підійшла до вікна, щоб збавити час, поки не прийшла прибиральниця кімнати.

У цю мить я помітила одну річ: небо було заповнене парапланами. Люди приземлялися в парку біля готелю. Ті, хто вилітав уперше, здебільшого не були самі-одні, а мали позаду інструктора, який пілотував апарат.

Як вони можуть бути такими схибленими? Чи ми вже досягли того краю, коли ризикувати життям стало єдиною річчю, яка рятує від нудьги?

Ще один параплан приземлився. І ще один. Друзі зафільмовували все, весело всміхаючись. Я спробувала уявити собі, який тут вигляд із височини, бо гори довкола були дуже й дуже високі.

Хоч я відчуваю велику заздрість до тих людей, сама б ніколи не наважилася на такий політ.

Задзвенів дзвінок, й офіціант увійшов зі срібною тацею, з трояндою у вазі, кавою (для мого чоловіка), чаєм (для мене), круасанами, гарячими грінками, житнім хлібом, желе різних смаків, яйцями, помаранчевим соком, місцевою газетою й усім тим, чого людині бракує для цілковитого щастя.

Я розбудила чоловіка поцілунком. Уже не пам’ятаю, коли я робила так востаннє. Він злякався, але потім усміхнувся. Ми сіли за стіл і покуштували всі смаколики, які лежали перед нами. Трохи поговорили про вчорашнє сп’яніння.

— Думаю, я мав у цьому потребу. Але не сприймав свої коментарі надто серйозно. Коли вибухає повітряна куля, вона лякає всіх, але це лише повітряна куля. Вона нікому не завдає шкоди.

Я хотіла сказати, що з великою приємністю відкрила всі його слабості, але тільки всміхнулася й продовжила їсти свій круасан.

Він також звернув увагу на параплани. Очі в нього загорілися. Ми вдяглися й вийшли в ранок.

Спершу підійшли до столу адміністратора. Чоловік сказав, що сьогодні ми від’їжджаємо, попросив, щоб винесли валізи, й оплатив рахунок.

— Ви певні? Не хочете зачекати до завтрашнього ранку?

— Я певен. Учорашнього вечора було достатньо, аби ми зрозуміли, що час повертатися.

Ми рушили до дверей, перетнувши довгий внутрішній двір зі скляним дахом. Я прочитала в одній із брошур, що раніше тут була вулиця. Тепер з’єднали дві будівлі на протилежних хідниках. Схоже, туризм тут процвітав, хоч ми й не побачили лижних слідів.

Але замість вийти у двері він звернув ліворуч і підійшов до консьєржа.

— Як ми можемо стрибнути з парашутом?

— Можемо? Я не маю найменшого наміру стрибати.

Консьєрж подав йому брошуру. Усе написано там.

— А як піднятися на вершину?

Консьєрж пояснив, що туди треба йти пішки. Дорога дуже складна. Треба буде назвати час, коли ми повернемося до готелю.

— А це дуже небезпечно? Стрибати

1 ... 51 52 53 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Адюльтер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Адюльтер"